Запахи. Історія одного вбивці
- Автор: Зюскинд Патрик
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: «Всесвіт» 1993 № 11–12
- Переводчик: Ірина Фрідріх
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Запахи. Історія одного вбивці». Краткое содержание книги:
Парфюмерна промисловість мала в Монпельє стару традицію, і хоча останнім часом у порівнянні з містом-конкурентом Грасом вона зазнала певного спаду, в місті ще жило кілька гарних майстрів-парфюмерів та рукавичників. Найповажніший серед них, на ім’я Рунель, зважаючи на ділові зв’язки з домом маркіза де ля Тайяд-Еспінасса, в який він постачав мило, олію та ароматичні речовини, погодився на надзвичайний крок — на годину віддати своє ательє в розпорядження доставленому в носилках дивному паризькому підмайстрові. А цей не вислухав ніяких пояснень, не поцікавився, де що стоїть, сказавши, що й так добре тут орієнтується і сам знайде все необхідне; він зачинився у майстерні і провів там добру годину, а тим часом Рунель із дворецьким маркіза пішов до корчми випити склянку вина і дізнався там, чому його фіалкова вода більше не має права на існування.
Майстерня і крамниця Рунеля були обладнані далеко не так розкішно, як свого часу магазин ароматичних товарів Бальдіні в Парижі. З кількома сортами квіткової олії, води та прянощів звичайний парфюмер не дуже міг розігнатися. Проте Гренуй, тільки-но вдихнувши повітря, зрозумів, що наявних речовин цілком вистачить для здійснення його наміру. Він не мав наміру створювати щось велике; не хотів змішувати, як свого часу у Бальдіні, і престижних парфумів, які вирізнялися б на тлі посередності і завоювали б серця людей. І навіть не простий запах квітів апельсинового дерева, як було обіцяно маркізові, був його безпосередньою метою. Ходові есенції евкаліпта та кипарисового листя повинні були тільки замаскувати справжній аромат, який він вирішив приготувати, — цим ароматом мав бути людський запах. Він хотів, хай навіть це поки що буде тільки поганий сурогат, привласнити собі запах людини, якого сам не мав. Звичайно, запаху людини самого по собі не було. Кожна людина пахла по-іншому, ніхто не знав цього краще, аніж Гренуй, якому були відомі тисячі індивідуальних запахів і який від самісінького народження нюхом розрізняв людей. Проте існувала основна тема людського запаху, і досить проста: пітливо-жирна, сирно-кисла, загалом достатньо бридка основна тема, притаманна однаковою мірою всім людям, а над нею в окремих випадках коливалися хмаринки індивідуальної аури.
Однак ця аура, цей надзвичайно складний, своєрідний шифр особистого запаху, була для більшості людей зовсім непомітною. Більшість людей не знає, що володіє ним, а крім того, робить усе для того, щоб приховати його одягом чи модними штучними пахощами. Лише той основний запах, ті примітивні людські випари, були їм знайомі, тільки в них вони жили і почували себе затишно, і кожного, хто додавав щось до цього бридкого загального часу, вони вважали своїм.
Того дня Гренуй створив дивні парфуми. Таких дивних парфумів на світі досі ще не було. Вони пахли не як окремий аромат, а як людина, що пахне. Відчувши ці парфуми в темному приміщенні, кожен подумав би, що там стоїть інша людина. А коли б ними скористалася людина, яка сама має людський запах, то нюхом ми могли б сприйняти її як дві людини, чи ще гірше, як страхітливу подвійну істоту, як образ, який неможливо зафіксувати однозначно, бо її обриси розпливчасті, нечіткі, як малюнок на дні озера, що тремтить під хвилями.
Щоб зімітувати цей людський запах, — далеко не так, як він сам собі уявляв його, але достатньо вдало, щоб ошукати інших, — Гренуй підібрав у майстерні Рунеля найхимерніші інгредієнти.
Біля порогу дверей, що виходили у двір, він знайшов купку свіжого котячого калу. Взявши півложечки, поклав його разом із кількома краплями оцту та розтовченої солі у змішувач. Під столом він угледів шматочок сиру завбільшки з ніготь великого пальця, що явно залишився від якоїсь трапези Рунеля. Сир був уже досить старий, почав розкладатися, виділяючи їдкий запах. З покришки бочки від сардин він зішкрябав щось рибно-прогіркле, змішав його із протухлим яйцем, касторкою, нашатирем, мускатом, спиляним рогом та дрібно покришеною присмаленою свинячою шкуркою. До цього він додав досить велику кількість цибетину, розбавив ці жахливі приправи спиртом, дав настоятися і профільтрував до іншої пляшки. Запах суміші був жахливий. Вона смерділа клоакою, гниллю, а коли потім він з допомогою віяла нагнав у неї трохи чистого повітря, виникало враження, що ви стоїте спекотного літнього дня в Парижі на перехресті вулиць о’Фер та Ленжері, там, де перемішуються запахи ринку, Кладовища невинних та переповнених будинків.