Запахи. Історія одного вбивці
- Автор: Зюскинд Патрик
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: «Всесвіт» 1993 № 11–12
- Переводчик: Ірина Фрідріх
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Запахи. Історія одного вбивці». Краткое содержание книги:
Він вийшов з провулків на майдан перед собором святого Петра. Дзвонили дзвони. З обох боків порталу юрмилися люди. Тільки-но закінчилося вінчання. Всі хотіли побачити наречену. Гренуй побіг туди і замішався в натовп. Він штовхався, угвинчувався в людську масу — нехай вони туляться до нього зі всіх боків, нехай набираються його власного запаху. Розставивши ноги посеред цього юрмища, він підняв руки і розхристав комір сорочки, аби запах без перешкод міг стікати з його тіла… І радість його була безмежною, коли він, помітив, що інші нічого не помітили, анічогісінько, що всі ці чоловіки, й жінки, й діти, що впритул стояли довкола, так легко дали ошукати себе і вдихали його сморід — із котячого лайна, сиру та оцту, — як запах собі подібного, а його Гренуя, зозулиного виплодка, приймали в своє середовище як рівного собі.
Біля своїх колін він відчув дитину, маленьку дівчинку, що затесалася поміж дорослих. З лицемірною турботливістю він узяв її на руки, високо підняв, щоб їй краще було видно. Мати не тільки дозволила, вона подякувала йому за це, а мала повискувала від задоволення.
Отак Гренуй, може, чверть години простояв у лоні натовпу, вдавано святенницьки притиснувши до грудей чужу дитину. І поки весільна процесія, супроводжувана голосним передзвоном та захватом людей, посувалася вперед, на неї сипалася злива монет, Гренуя охопив інакший захват, чорний захват, злорадне відчуття тріумфу, що викликало дрож і п’янило, немов напад похоті, і він ледве стримувався, щоб не виплеснути його, немов жовч і отруту, на цих людей і не закричати їм прямо в обличчя: він їх не боїться, навіть майже не ненавидить, зате всім своїм єством зневажає за їхню смердючу дурість, бо ж вони дозволили йому обдурити себе; бо вони — ніщо, а він — усе! І, ніби глузуючи, він сильніше притиснув дитину до себе, набрав у легені повітря і закричав разом з усіма хором: «Слава нареченій! Хай живе наречена! Хай живе чарівна пара!»
Коли весільна процесія пішла собі далі і натовп почав розходитися, Гренуй віддав дитину матері й подався до церкви, аби заспокоїтися там і відпочити. В соборі пахло ладаном, який холодними клубками піднімався з двох кадильниць з обох боків олтаря і як затхле покривало слався над слабкішими запахами людей, які ще сиділи там. Гренуй і собі присів на лавку під хорами.
Раптом він відчув велике задоволення. Не таке п’янке, як колись у череві гори під час своїх самотніх оргій, а холодне й тверезе задоволення, породжене усвідомленням власної могутності. Тепер він знав, на що був здатний. З допомогою найнікчемніших засобів, завдяки своїй геніальності, він зімітував людський запах й одразу ж так точно, що навіть дитина нічого не помітила. Тепер він знав, що може досягнути більшого. Знав, що може поліпшити цей запах. Він міг створити не лише людський, а й надлюдський запах, ангельський запах, такий несказанно гарний і живодайний, що, понюхавши його, кожен буде зачарований і всім серцем полюбить його, Гренуя, носія цього запаху.
Так, він примусить їх полюбити його. Потрапивши в полон його аромату, вони змушені будуть не просто сприймати як рівню, а полюбити його до божевілля, до самозабуття, він примусить їх тремтіти від захвату, кричати, плакати від блаженства, тільки почувши його запах, — падати на коліна, як під холодним ладаном Бога! Він хотів стати всемогутнім богом Запаху, яким він був у своїх фантазіях, проте тепер — у справжньому світі і над реальними людьми. І він знав, що це було в його владі. Бо люди можуть заплющити очі й не бачити величі, жаху, краси, і можуть затулити вуха й не чути мелодій і спокусливих слів. Але вони не можуть не піддатися аромату. Бо аромат — це брат дихання. З ароматом він увійде в людей, і вони не зможуть захиститися від нього, якщо захочуть жити. Аромат проникає найглибше, прямо в серце, нав’язуючи категоричні судження: симпатію і зневагу, відразу й хіть, любов і зненависть. Хто володіє запахами, той володіє серцями людей.
Зовсім спокійно сидів Гренуй на лавці в соборі святого Петра і посміхався. У нього не було ейфорії, коли він вирішив покорити людей. Ані хворобливого блиску в очах, ані божевільних гримас на обличчі. Він був при цілком здоровому глузді. Голова його була такою ясною, що він запитав себе, навіщо взагалі хоче цього. І відповів собі, що хоче цього тому, бо наскрізь просякнутий злом. І при цьому він посміхався і був задоволений собою. Він мав зовсім невинний вигляд щасливої людини.