Останній діамант міледі
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3771-8
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Останній діамант міледі». Краткое содержание книги:
«Зауважу одразу: я не запрошую до себе в гості — на ці сторінки — тих, для кого серйозний вираз обличчя є свідченням розуму. Як казав барон Мюнхаузен, саме з цим виразом робилися найбільші дурниці на землі. Тому попереджаю: шановні Серйозні Люди, не витрачайте час на читання. Ця книжка — данина моєму дитячому захопленню Александром Дюма і повна авантюра щодо всіх, можливо, впізнаваних історичних і неісторичних осіб, котрі живуть на цих сторінках.»
«Я прийняла цю умову. Але змусила його написати розписку. Можливо, це було смішно, але наполягла, аби він поставив на ній не тільки підпис, але й відбитки пальців! Усе це разом із паперами він завжди носив із собою в кейсі. Я умовляла себе, нібито сідаю до в’язниці (якщо б я справді вбила його, мій термін був би набагато довшим!) і це треба перетерпіти. Єдине, на що я не погодилася, — це ділити із ним ліжко».
Щоправда, Дартов на цьому не наполягав. Він відчував до неї щось зовсім інше, більше за тілесну пристрасть. Це почуття можна було б назвати жахом, захватом, комплексом. Часом він навіть подумував про муміфікацію і деякий час вивчав із книг це давнє мистецтво єгипетських жерців. Але тоді, міркував він, не збереглися б її очі, її рум’янець, її подих… І він відмовився від цієї ідеї. На її місце прийшла інша. Дартов сподівався, що з часом вона звикне до нього, що він поволі приборкає її, умовить бути з ним, належати тільки йому.
Тепер він кожен вечір проводив удома, відмовлявся від поїздок, конференцій, виступів. Він спускався до неї зі свічкою в руках (тільки так, як тоді в Парижі, він міг сприймати її) і вів довгі розмови, рік за роком переказуючи їй події свого життя, ніби на сповіді у священика. Він облаштував у дворі просторий вольєр, яким удень бігали собаки, вночі випускав її в сад подихати свіжим повітрям.
«Я не могла зрозуміти його поведінки. Я згодилася бути ув’язненою і не очікувала на жодну милість, крім хліба та склянки води. Але він домагався іншого. Навіть не кохання, а скоріше — прощення… Були часи, коли він приходив п’яний і валявся у мене в ногах, часом він приводив із собою своїх псів і погрожував. Найтяжчим було, коли він, за його словами, „позбавляв мене солодкого“ у вигляді відмови зробити для мене ванну або вивести в сад на прогулянку тощо… З часом, проводячи дні й вечори у виснажливих розмовах, я усе ж таки дізналася, яким чином він та його приятелі прокрутили аферу з викраденням рукописів.
Тоді у мене виникла думка помститися. Під кінець першого року я вже мало нагадувала людину, час для мене зупинився. Але думка про помсту відродила мене. Я чекала нагоди вибратися звідси і змінила свою тактику. Я зробила вигляд, що починаю до нього звикати і навіть закохуватися. І коли він повідомив, що вирушає в подорож, та ще й разом з тими покидьками, я перетворилася на саму люб’язність. Тим більше, що термін мого ув’язнення добігав кінця…»
Думка про те, що її скоро треба буде відпустити, з кожним днем ставала Дартову дедалі нестерпнішою. Поставивши кілька жорстких умов, він вирішив узяти її із собою.
— Ми розлучимося у місті Н. — я вилітатиму звідти. Поки ти доїдеш додому — я вже буду далеко, — пояснив він. У нього вже було підготовлено всі документи. Але квитків на літак до Амстердама він замовив два… Він не уявляв, що вона відмовиться летіти з ним.
«А потім почалася ця подорож. Він завжди замикав мене у каюті. Якось, коли він вийшов, я по телефону викликала стюарда, мовляв, „чоловік випадково зачинив двері на ключ“, і, коли він відчинив замок запасним ключем, попросила залишити його мені. Я перетворилася на мисливського пса, я вистежувала кожного з них, і мені фартило! Першим попався Атонесов — я просто зіштовхнула його за борт. Так само вчинила і з п’яним Портянком… Не дивися на мене так!! Хіба ти сама була тут не заради цього? А я знала про кожного з них набагато більше, ніж ти. Дартов сповідався у всьому. Усі вони — вбивці. Вони знищили не тільки Макса, мене, зрештою, й тебе — на їхніх руках справжня кров. Це давня історія. Можливо, саме вона й перевернула всю мою уяву про добро і зло. Мені кортіло помститися не лише за нас, а й за ту невідому дівчинку, яку ця четвірка зґвалтувала й закопала десь у лісі двадцять років тому. У неї немає навіть могили…
На цьому пароплаві я стала їхнім ангелом помсти. Мені це навіть подобалося. Після того як цей покидьок Атонесов зник у хвилях, я відчула справжнє полегшення.
Важче було із Араменком, я ж не могла так часто виходити зі свого сховища. Довелося піти ва-банк і підстерегти його під дверима каюти. Я дуже спішила. Я вже не пам’ятаю, що казала йому, — плела щось про Дартова, попросила відкоркувати вино… Я не знала, що робитиму, поки не побачила, як він відкриває пляшку довгим штопором… Потім я виштовхнула його в ілюмінатор і перевалила за борт. Лишався Дартов. І мої нерви здали…