Останній діамант міледі
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3771-8
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Останній діамант міледі». Краткое содержание книги:
«Зауважу одразу: я не запрошую до себе в гості — на ці сторінки — тих, для кого серйозний вираз обличчя є свідченням розуму. Як казав барон Мюнхаузен, саме з цим виразом робилися найбільші дурниці на землі. Тому попереджаю: шановні Серйозні Люди, не витрачайте час на читання. Ця книжка — данина моєму дитячому захопленню Александром Дюма і повна авантюра щодо всіх, можливо, впізнаваних історичних і неісторичних осіб, котрі живуть на цих сторінках.»
— Ось що ти наробила, Жанно… — прошепотіла Влада, відступаючи в темряву коридора. Вона щосили натисла на вхідні двері, й вони відчинилися. Одразу ж зовсім інше повітря наповнило її груди — повітря духмяної кримської ночі, просякнуте густим солодким запахом жасмину. Влада вже хотіла зачинити двері, аж раптом згадала: «Кейс!»
Довелося повертатися. Вона знову пірнула у середньовічну затхлість будинку. Намагаючись більше не дивитися на мерця, взяла кейс — на щастя, Дартов не встиг закрити його на код! — поклала на стіл і відкинула покришку.
Під білою сорочкою та парою шкарпеток лежали папери. Влада піднесла їх ближче до вогню й уважно передивилася: то були чекові книжки, банківські рахунки «на пред’явника» та інші цінні папери швейцарського й американського банків. Лишалося тільки вписати ім’я, а подекуди — підробити розлогий підпис Дартова…
Влада обережно склала папери до файла і вже збиралася закинути кейс кудись подалі, але на самому дні побачила ще один конверт. Вона розпечатала його — «Я, Іван (Жан) Володимирович Пир’єнко (Дартов) цим документом ЗАСВІДЧУЮ… що у березні 1998 року привласнив та видав під своїм ім’ям кілька романів маловідомого письменника (далі стояло ім’я Макса)… Дата. Підпис…» Трохи нижче були відбитки пальців самого Дартова.
— Для кого ти писав цю розписку?! — гнівно звернулася Влада до нерухомого тіла і сама злякалася власного голосу. Свіча вже майже догоріла і маленький прапорець синього полум’я конвульсивно тріпотів, умираючи на кінці чорного скрученого ґноту. Влада згорнула м’який файл у трубочку і засунула її у свій ридикюль, туди ж поклала конверт і щодуху вискочила з будинку.
Вона знала, що робитиме далі: треба було негайно повертатися на пароплав, поки ніхто не помітив її відсутності і не пов’язав її із зникненнями, потім дістатися з усіма наступної зупинки і непомітно втекти. А в місті вона дасть хід справі із викраденням Максових романів, розбереться з паперами і підготує переїзд будь-куди, куди захоче Макс…
— Ми житимемо у Сан-Франциско! — згадала вона слова Ярика і мимоволі посміхнулася…
За кілька хвилин Влада вже була на березі. Вона відв’язала шлюпку, залізла у неї і кинула останній погляд туди, де на березі лежало розпластане тіло Вадима Портянка.
— Твій убивця мертвий… — сказала йому Влада і налягла на весла.
…Була третя година ночі. Долоні її горіли від весел, від каната, по якому їй довелося підніматися на борт (шлюпку вона лишила в морі). Влада повернулася до своєї каюти, дякуючи Богові, що не зустріла ані на палубі, ані в коридорі жодної живої душі. Їй не вірилося, що за кілька годин вона пережила цілу пригодницьку епопею, результатом якої став труп… Влада прийняла душ і вже збиралася залізти під ковдру, як раптом нова думка спіткала її — дартовська «наложниця», чи молодий хлопець, чи казна-хто… Куди він її подів?! Вона має бути тут, на пароплаві! «Якщо він не позбувся її так само, як і своїх спільників!» — подумки промовила Влада. Цікавість узяла гору, і вона знову натягнула джинси і светр, їй кортіло зазирнути в каюту Дартова. Влада знову вийшла в коридор і тихенько прокралась на верхню палубу, де були «люксівські» номери. Каюта Дартова була в кінці коридора. Влада прислухалася — з-за дверей не долинало жодного звуку, на ручці дверей висіла казенна табличка із надрукованим написом англійською та українською мовами «Прошу не турбувати…» із припискою самого Дартова: «…у найближчі чотири доби. Пишу роман!» Лишалося відкритим питання — як відчинити двері? Влада обережно вставила в замкову шпарину свого ключа. Ключ трохи попручався і — о диво! — після кількох Владиних благань усе ж таки з натугою прокрутився у шпарині.
Влада прочинила двері. Каюта була двокімнатна. У першій панував лад і спокій, на столі у великій вазі стояв букет білих троянд. Влада відчинила ще одні двері й одразу відсахнулася: їй в обличчя вдарило гаряче повітря, ніби вона відчинила двері до спекотної пустелі. На ліжку вона помітила тіло, із головою накрите пледом…
Влада простягнула руку і з острахом почала стягувати плед.
Але як тільки з-під картатої тканини виглянуло пасмо рудуватого волосся людини, що лежала на животі зі зв’язаними руками та ногами, — Влада вже не стримувала себе і, не лякаючися більше нічого, хутко скинула ковдру на підлогу. Потім вона перевернула тіло обличчям до себе і в повному розпачі захапала спекотне повітря, як риба на березі: своїми зеленкуватими очима на неї дивилася Жанна…
Вона дихала. Вона була жива…