Останній діамант міледі

…Вона лукавила. В ту мить, коли газета із рецензією на «новий роман Жана Дартова» розлетілась у її руках на шматки, вона відчула зовсім не мишачу лють. Їй здалося, що так само, як газету, хтось зібгав усе її життя…

Шар за шаром злітала з неї багаторічна луска байдужості, замішаної на тваринній покірності дійсності. Швидкою ходою вона долала квартал за кварталом, забувши про маршрутки та автобуси, і з кожною хвилиною, з кожним кроком усе змінювалося в ній. Пасмо волосся, завжди такого охайного й зібраного в пучечок, розповзлося по плечах, мов кубло рудих змій, обличчя палало.

Впевненість усіх рухів була виваженою та стрімкою, ніби вона прямувала на ристалище, аби продіти ногу в стремено і гукнути через плече чужим, схожим на відьомський перегук голосом: «Усі, хто мене любить, — за мною!» Вона не помічала, що на неї оглядаються, їй дивляться услід, ніби за її плечима й справді розвивається пурпурова мантія.

«Я вискочила з квартири із твердим наміром знищити негідника власними руками, я знала, що вороття для мене не буде. У мене лишалися гроші, і я поїхала до мисливського магазину. Там виявилося, що для того, аби придбати навіть газовий пістолет, потрібно зібрати купу довідок. Тоді я просто зайшла у найближчий господарчий магазин і купила кухонний ніж».

…Вона хотіла вбити. Навіть тоді, коли напад люті минув, вона не відмовилася від свого задуму. Зворотного шляху — у відчай, злидні, холод, який намітився в стосунках із Максом, — не було. Із ножем у кишені свого білого плаща вона бродила під котеджем Дартова, як одинока вовчиця. Пізно ввечері він під’їхав на своєму шикарному «мерседесі», і фари машини висвітили жіночий силует на тлі темного високого паркану.

Вона не шукала приводу підійти — він сам раптом вискочив з авто і попрямував до неї. Зовсім близько вона побачила його темні очі, але у них був розпач… Вона цього не чекала.

— Це ви? — сказав він. — Я вірив, що зустріну вас…

«У цю мить він мав вигляд божевільного. Я гадала, що він упізнав мене як дружину Макса, адже колись ми зустрічалися на якомусь літературному збіговиську. Я подумала, що він має мене злякатися».

Але він дивився на неї, як дивляться на ікону або пташку, яка несподівано сідає на простягнуту долоню.

— Мені треба поговорити з вами, — рішуче вимовила Жанна, стискаючи в кишені руків’я ножа.

— Будь ласка, прошу! — Він навіть забув про машину і, кинувши її на бруківці перед будинком, відчинив перед нею браму.

Якби вона могла знати, що відчув Дартов у ту мить! Він не згадав той момент, коли мимохідь побачив її уперше в колі приятелів на поетичному вечорі у Києво-Печерській лаврі кілька місяців тому, — тоді лише невловима тривожна асоціація майнула в його уяві й швидко розтанула, адже тоді його голова була заморочена зовсім іншим. Але тепер!.. Білий плащ, яскраве пасмо волосся, зелені вогники в очах… Це була вона, Жінка з паризького портрета. Скільки разів він уявляв цю зустріч, як гнав од себе думку, що це неможливо, як боявся повірити у безглуздя своєї мрії. І от вона з’явилася саме тепер, коли йому було куди привести її, було що кинути до її ніг.