Серце гарпії

Галя затримує подих.

— Сліпа… як Ванга? Провісниця?

— Ага, — киває Ярка. — Ти ж знаєш, провісники — вони або сліпі, або блаженні, або як то кажуть… «простаки», божі діти. Пророчий дар — то нагорода, мовби, за їхню… гм, особливість.

Хазяйка опускає очі, тяжко замислившись.

— Коли твій чоловік, Галю, так свято вірить у прикмети, — тихо каже Ярка, — то і вістівчани повірять — адже ж у добрі прикмети віриться значно легше.

При згадці про чоловіка Галя здригається. Тоді мружиться так, мовби заплаче от-от, проте опановує себе і люто прикушує губу.

— Але ж тій жінці справді було видіння, — сухо мовить вона.

Ярка всміхається.

— А оце хтозна. Головне, вона знала, де шукати.

— А ти… ти знаєш?

— Толік пробовкався спересердя. Але, думаю, назавтра й не згадає. Галя зітхає, задивившись у вікно. Видно, рішення, хоч би яке було, дається їй непросто.

— Ну врешті… — втомлено каже Ярка. — Якщо ніхто в селі не захоче, то, либонь, і я могла би…

— Чекай, — підкидається хазяйка. — Це і справді — наша біда.

Раптом позад неї чути тихе «рип-рип» і сонне дитяче пхинькання.

— Мамма, — бурмоче Ніка, підібравшись до Галі та охопивши рученятами її талію, — там вовчик виє.

— То собачка, — розраджує дитину Галя, поцьомавши її у маківку.

— Я чула! — наполягає мала, тицяючи пальцем у вікно. — Там! Там!

Галя сторожко позирає на гостю. Та сумно всміхається і киває.

Тим часом жовтавий місяць сходить у темну вись, з кожним кроком дрібніючи та позбуваючись барви. Стихають над селом уже й «останні вісті», чути лишень, як дріботить Пролетарською маленька сива коза. Неподалік — зі шкільного саду, абощо — зненацька справді долинає скавуління; коза полохливо сахається, а старенька бабця у білій хустці пошепки, проте суворо, наказує: «шшш, Білянка!», і неквапом простує далі.