Серце гарпії
- Автор: Соколян Марина
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-617-688-007-3
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Серце гарпії». Краткое содержание книги:
Авторка роману, вибудовуючи сюжетні лінії, ставить головну героїню в непрості життєві ситуації, в яких не завжди вдається визначити межу, котру не варто переступати задля досягнення результату.
Втім, дійшовши майже до пункту свого призначення — вулички, що біжить десь до Набережно-Лугової — вона пригальмовує: в блакитних сутінках зненацька блимає жовтим і багряним, наче від аварійних ліхтарів. Чути негучний, однак настирний гомін, і Ярка, ще не збагнувши, що до чого, зривається на біг. Вийшовши до джерела негаданих світлових ефектів, вона спиняється, притулившись до шкарубкої стіни; серце їй стугонить, неначе галерний барабан, уривається подих — іще не знаючи, вона розуміє, що сталося щось безумовно і незворотно лихе. Ну та звісно — не з доброго ж дива стоять на вулиці аж цілих дві «швидкі» і одна «міліція», а довкіл стовбичить та перемовляється вбраний — хто пристойно, а хто і в хатнє — сусідський люд.
— Що тут сталося? — питається Ярка, щойно їй вдається звести подих.
— Машина чоловіка збила! — з нервовим піднесенням доповідає бабця.
— Ішов собі по вулиці, нікого не чіпав… — долучається жіночка.
— А тут — машина! Водій, напевне, п’яний! — додає дідок.
— Прямо на тротуар виїхав!
— І хлопця об стіну тільки — раз! Онде кров на стіні!
— Он реанімація приїхала… Відкачають!
— Та де… Уже всьо… яке там… Он і лікар стоїть курить…
— А що водій? — цікавиться хтось.
— Та що? Відразу ж і вшився, скотина! Злякався! Хоч би швидку викликав! Бо то Пилипівна подзвонила!
— Падлюка! Стріляти таких!
— Машину хтось бачив? Номери там, чи що?
— Ну да… він же зразу рванув… Та і темно вже…
— А хто він, той хлопець? — насилу змушує себе спитати Ярка, — Тутешній?
— Та Пилипівни пожилець, — інформує жіночка в хатніх капцях. — Артуром, здається, звали. Чемний був, хоч, бувало, вертався поночі. Але щоб таке!
Чогось такого, вона, певне, і чекала… Та мало не скрикує попри те. Затуливши лице руками, Ярка відходить від гурту. Господи! Що ж це… Хто ж це міг?..
Обережно, попід стіночкою, вона проходить повз місце пригоди. Хтозна, чи й справді там видно кров на стіні — Ярці вдається побачити лише темну пляму на хіднику та розбите скло. Лікар і справді не поспішає. Дозвільно перемовляються міліціонери; якась літня жінка, певне, згадана Пилипівна, схлипує, притулившись до відкритих дверцят «реанімації». Не схоже, дійсно, аби Артурчик вижив.
Ярка мимохіть пришвидшує крок, уже за хвильку лишивши позаду закляклу в переживанні останніх новин громадськість. «Велика втрата крові, больовий шок…», «Потерпілий помер на місці…» — спливає в думках давно уже ніби забуте. — «Свідків пригоди не знайдено…».
Чому?! Чому усе найгірше обов’язково повторюється?!
Вона сама незчулась, як вийшла до метро. «Треба швидше… треба швидше попередити, — б’ється безтямне в голові. — Може впасти підозра… Він знає, що робити…».
Звісно, не корпоративна вигода керує нею нині. То Ярка вигадує причини, аби швидше знайти втіху та опору в особі генерального. Адже у ньому звикла бачити не лише начальника, але вчителя — такого, що не лишить на самоті. Нехай навіть і висварить. Нехай.
Шпортаючись, наче сновида, вона сідає до першої-ліпшої таксівки і називає адресу. Лишень з якогось дива за пару кварталів від потрібної. Можливо, прагне пройтися. Так, певно, так.
Франка немає вдома. Звісно, робочий день… Може, досі в офісі, може, де на зустрічі… Можна ж подзвонити! — нарешті згадує Ярка. Вийшовши з парадного надвір, натискає спеціально для шефа відведену клавішу на мобільному… Тиша. Де ж це?..
Аж раптом сліпуче блимають вогні, і Ярка бачить керівничого ягуара, що виринає з-за рогу та рвучко прямує до місця свого нічного спочинку. Франк дуже рідко просить водія возити його додому — хіба після ресторації з вином… Та і стиль його кермування добре вже Ярці знайомий — отож, це точно він! І як на часі! Вона аж підстрибом біжить до машини.
— Пане Франк! — виголошує вона, щойно шеф вибирається з машини. — Даруйте, але!.. Сталася така жахлива річ!.. Треба щось робити!..
Генеральний підкидається з несподіванки.
— Ярка?! Ти як тут опинилась?
— Я… щойно дізналася… хотіла зразу вас попередити… Ви знаєте, з Артуром таке…
— Цить, — роздратовано кидає він.
Ярка завмирає, наче від ляпаса. Одна з його «упирячих» інтонацій, звісно. Хоч звільняйся, хоч кулю в лоба — така в тій манері владна, зневажлива лють.
— Я знаю. Нема чого кричати, — тихше додає Франк.
Здається, він говорить далі, але Ярка вже не чує, приголомшена негаданим видивом: у «ягуара», виявляється, розбита ліва фара. Буквально розтрощена вщент.