Пожежник

Майкл заговорив першим, згладжуючи ніяковий момент.

— Найпростіший спосіб доєднатися до Блискоту — це спів. Уся наша юрба, увесь табір збирається щодня після сніданку в церкві, і всі ми співаємо — завжди всі сяють. Ти теж засяєш. Нехай це станеться й не одразу, але ти тільки почекай. Коли почуття охопить тебе, здаватиметься, наче тебе під’єднали до велетенської батареї. Наче вперше у твоєму житті всі вогники душі палатимуть.

Скляний палкий вираз його очей викликав у Гарпер нестримне бажання перевірити, чи нема в нього часом гарячки.

— Я гадки не мала, що зі мною коїться, коли вперше долучилася до Блискоту, — промовила Рене. — Сказати, що я була приголомшена, то нічого не сказати, місіс Ґрейсон.

— Краще звертайся до мене просто «Гарпер», — попрохала вона. Гарпер не стала казати, що досить уже з неї бути місіс Ґрейсон. Це прізвище належало Джейкобу, а їй здалося, що все Джейкобове вона залишила позаду, у лісі. Її дівоче прізвище було Вілловз. Вона сумувала за тим відчуттям, коли це слово зринало в неї з язика, і думка повернути собі старе прізвище здавалася черговою втечею — куди більш втішною і спокійною, аніж стрибок через вікно у спальні.

— Гарпер, — промовила Рене, пробуючи вимовляти це ім’я. Вона всміхнулася. — Не знаю, чи колись до цього звикну, але бодай спробую. Що ж, Гарпер. Я читала дітям. Ми саме пробиралися крізь «Чарлі і шоколадну фабрику», і я зробила паузу, щоб заспівати пісеньку «Кенді-Мен» зі стрічки[38]. Дехто з них знав слова і підспівував мені. Це була така мила, затишна мить, що я забула, що ми всі хворі. У мене було те розмите, нестямне відчуття, що виникає, коли ти, випивши кілька коктейлів, сидиш перед теплом багаття. Зненацька діти почали кричати. Плин часу ущільнився та уповільнився. Я пригадую, як хтось із дітей перекинув вазонок з м’ятою з мого маленького журнального столика, і мені здалося, що я маю цілих півгодини, щоб простягнути руку й зловити його. А коли мені це вдалося, я усвідомила, що вся моя рука залита світлом. Мені це видалося такою дивовижею, що я навіть злякатися як слід не могла. А тоді хтось загорлав: «Забирайтеся від неї, вона зараз вибухне!» І в ту мить я одразу ж подумала: «Так! Я рвону, наче граната!» Часом мені здається, що люди значно легше піддаються впливу в такому стані. У Блискоті. Тож я щодуху побігла, захопивши вазонок з м’ятою. Дорогою проминула два пости охорони й з півдюжини лікарів та медсестер, проскочила парковку й попрямувала до луки, що південніше від шпиталю. Я думала, що трава довкола мене спалахне, коли я ступлю на неї, але цього не сталося. Минув якийсь час, перш ніж вогонь згас, а потім я вся трусилася і сп’яніла.