Пожежник

Гарпер відсмикнула руку від Керол, наче її вдарило електричним струмом. Тоді дивне світіння згасло, і Керол пустотливо поглядала на неї.

— Я тебе перелякала, правда ж? Вибач. Утім, з часом ти і так призвичаїшся. Зрештою, це і з тобою станеться.

— Це трохи лячно, — промовила Гарпер. — Але також... ну, наче чари.

— Це не чари. Це диво, — відказала Керол таким тоном, наче говорила про модель свого нового авто: «Це мазда міата».

— Що відбувається, коли ти так сяєш? — запитала Гарпер. Раптом дещо спливло їй на думку, і вона ледь не осудливо поглянула на Рене. — Те саме сталося з тобою в шпиталі. Ти втекла, уся вкрита світлом. Всі були певні, що ти от-от вибухнеш.

— Як і я сама, — відказала Рене. — Зі мною це трапилося цілком випадково. Це називають єднанням з Блискотом.

— Чи Мережею, — заговорив Майкл. — Хоча, гадаю, так кажуть лише люди мого віку. Багато хто з моїх друзів жартує, що то лише нова соціальна мережа. Ось тільки насправді вони не жартують.

— Тобі, певно, відомо, що драконяча луска погано реагує на стрес, — промовила Керол.

Старий чолов’яга, Дон Льюїстон, зареготав.

— Ну це якшо м’яко кажучи.

— Це все тому, що вона відчуває те саме, що й ти, — провадила Керол. — Це дуже потужна концепція. Я здивована, що так мало людей вирішили піти за цією ідеєю аби побачити, куди вона їх приведе. Якщо ти зможеш створити відчуття безпеки, добробуту й прийняття, то драконяча луска реагуватиме зовсім інакше: змусить тебе почуватися жвавішою, аніж будь-коли раніше. Барви стануть більш насиченими, смаки густішими, а почуття — сильнішими. Це як палати від щастя. І ти відчуваєш не лише своє щастя. А й щастя усіх довкола. Кожного з навколишніх. Наче ми усі ноти, що зливаються в єдиному досконалому акорді.

— А ще ти не згоряєш, — докинув Майкл, намотуючи на палець помаранчевий виток власної бороди.

— А ще ти не згоряєш, — повторила за ним Керол.

— Це якось неправдоподібно, — промовила Гарпер. — Як це працює?

— Гармонія, — відказала Керол.

— Гармонія?

— Зв’язок, якщо вже так, — мовила Рене. — Стійкий суспільний зв’язок. У Джона є цікаві теорії щодо цього, якщо тобі вдасться його виманити на розмову. Якось він мені розповів...

Обличчя Керол спохмурніло. Артерія — завиток на її правій скроні — потовщала.

— Джона Руквуда тут немає, і бути він тут не бажає. Він вважає за краще тримати дистанцію. Таким чином йому простіше дотримуватися власноруч створеного міфу. Щиро кажучи, мені здається, що дивиться він на нас із погордою.

— Ти справді так гадаєш? — запитала Рене. — Мені так ніколи не здавалося. Я б радше сказала, що дивиться він на нас із турботою. Якщо в нього і є зверхнє ставлення до табору, то він якось дивно його показує. Він той, хто привів сюди більшість з нас, якщо вже на те пішло.

Повисла тривожна мовчанка. Рене дивилася на Керол з невинною допитливістю. Керол, своєю чергою, дивитися їй в очі не стала. Натомість довгим ковтком відпила кави... хоча Гарпер той ласкавий, безжурний жест не обдурив. На якусь мить в погляді Керол промайнула ненависть. Джон чітко дав зрозуміти минулої ночі в лісі, що він зовсім не шанувальник Керол Сторі; і це почуття, здавалося, було взаємним.