Скорботна п'ятниця

Для простолюду поліція і закон — одне й те саме.

Його батьки чекали його в їдальні, обставленій важкими меблями, зробленими наче для титанів, і в нього знову мало не став дражливий, поганий настрій, коли він почув, як мати розповідала батькові про випадкову зустріч на вулиці зі своєю подругою, котра сказала, що найцінніше в її синові, тобто в ньому, Рікардо, — це його легка кров; мовляв, люди з легкою кров’ю досягають чого тільки захочуть…

— Отож хай тобі, сину, господь завжди дає легку кров, і тоді тобі не страшна ніяка наука…

Він мало не закричав їм: «Еге ж, у мене легка кров і ослячі легені, бо цим повітрям може дихати тільки осел!»

— Я чув, ти ходив до того, котрий робить Іуд, — мовив батько, вмощуючись у своєму папському кріслі з важкого червоного дерева, як і личить нуворишеві, перед традиційною тарілкою супу — будь він проклятий, цей суп!

— Так, заходив нагадати про замовлення. Не хочу, щоб він зволікав або зробив абияк. Ті церковні богомази…

— Ну, ну, тільки не чіпай церкви, — озвалася мати.

— І що він тобі сказав?

— Що віддасть Іуд у домовлений день.

— А навіщо він замовив аж двох Іуд — ось що я хотіла б знати? — спитала мати у батька, який, не відповівши дружині, влив у рота ложку супу і в свою чергу спитав:

— А ти познайомився з його дочкою?

— Сімонетою, — додала мати, жуючи намочений у супі хліб золотими зубами.

Сімонета… Це ім’я осяяло його душу.

— А вона дуже гарна, дуже гарна, — говорив слабким голосом батько, перейнятий старечим сумом.

— Бо походить від діда-італійця з Генуї, — сказала мати, — еге ж, її дід був з Генуї.

— Так, стара, в нього була майстерня мармурових виробів на якійсь із вулиць, що ведуть до цвинтаря.

— До якого цвинтаря, чоловіче? На якійсь із вулиць, що ведуть до площі Биків!

— Можливо.

— Можливо? Ні, чоловіче, не можливо. Завжди ці чоловіки зі своїм «можливо».

— І до нього, якщо мені не зраджує пам’ять, Матісано пішов учнем. Навчився видобувати з мармуру все, що з нього видобувають: Ісусів, ангелів, хрести, розгорнуті книжки, черепи, смолоскипи, обличчя з затуленими пальцем устами — одне слово, все, що з нього витесують.

— Як це — все, що з нього витесують? — не зрозуміла мати, дивлячись то на сина, то на чоловіка. — Виходить, усе це прибуває з Італії сховане в мармурі, а вони володіють мистецтвом добувати його звідти?

— Бог тобі дав язика, жінко, а, крім язика, більше нічого…

Рікардо, слухаючи їхню суперечку, ні разу не розтулив рота, хіба лише коли стромляв у нього ложку. В його вухах з мелодійним звучанням, наче концентричні кола на уявній поверхні води, розбігалися один за одним усе ті самі склади: Сі-мо-не-та.