Мистецтво і життя. Збірник

Тургенєв — той був закоханий. Він був «романічним». У його ставленні до Поліни Віардо[123] було щось рицарське. Чи то дружба, чи кохання, він пережив ці пекучі і тривалі почуття, які надовго позбавляють людину всякої дріб’язковості і надають душі того особливого «колориту», тієї спокійної великодушності, які даються взнаки у людини, що відчула справжнє кохання, хай то буде державний діяч або комерсант. Високі достоїнства книг Тургенєва значною мірою обумовлені цим.

Груба чуттєвість, безумовно, теж існує, і вона корисна. Проте слід визнати, що у роман вона вносить монотонність і надзвичайну нудьгу. Фактом є те, що всі романісти, які добре писали про кохання-пристрасть, — і в цю мить я думаю про Стендаля, принаймні так само як і про Тургенєва, — були романістами цнотливими. Навіть Пруст, який яскраво висвітлює вплив фізіології на життя почуттів, робить це з величезним тактом, і там, де він порушує міру, він зазнає поразки. Я говорю про це не з міркувань моралі, бо мораль і мистецтво не мають нічого спільного, а тому, що це розкриває, на мою думку, важливий закон естетики.

Риси, які ми відзначали (бажання писати про те, що сам добре знаєш, мистецтво, пройняте великими почуттями, які сам пережив), могли б породити мистецтво досить суб’єктивне. Проте Тургенєв, навпаки, обстоював те, що романіст має бути об’єктивним і «зникати за своїми героями». «Слід, — говорив він панові Тену, — обрізувати пуповину між персонажами і собою». Одному молодому чоловікові, який хотів присвятити себе літературі і зажадав поради, він написав: «Коли вивчення людської природи, чужого життя вас цікавить більше, ніж вираження ваших власних почуттів, ваших власних думок, коли вам більше до вподоби точно і вірно змальовувати не тільки зовнішність людини і який-небудь звичайний предмет, ніж висловити з усією витонченістю й експресією те, що ви почуваєте, побачивши цей предмет або цю людину, то це означає, що ви об’єктивний письменник і можете братися за оповідання або роман…»

Ця манера, властива Флоберу, так само як і Тургенєву, видається протилежною методам сучасних романістів. Більшість із нас пишуть дуже суб’єктивно і намагаються збудити у читача почуття, викликані якоюсь важливою подією, скоріше, ніж аналізуючи ці почуття, ніж зображаючи факти, які їх спричиняють. Чесно кажучи, обидва методи здаються мені допустимими, і помилковим було б засуджувати Пруста в ім’я Тургенєва. Навіщо ставати на бік письменника об’єктивного або суб’єктивного? Існує багато способів впливу на читача. Істина, на мою думку, полягає у тому, що, яким би об’єктивним не намагався бути письменник, ніщо не може завадити виявленню у творі його індивідуальності. У кожного свої турботи. Вони виринають у творі, хоче він того чи ні. Неможливо читати Мередіта, не здогадуючись, що він — і це правда — вже у похилому віці закохався у молоду дівчину. У створених ним образах молодих дівчат стільки грації, довершеності, що вони безумовно пов’язані з його особистим глибоким почуттям. Так само у романах Тургенєва ми чітко виявляємо його особистість — людини м’якої, чутливої, порядної, його марний порив до сильної жінки, яка викликає його пристрасть. Саме ця авторська природа і робить твір живим. Можна перерізати пуповину між персонажами і уявою, яка їх живила; але не можна знищити ні природної схожості з їхнім творцем, ні їх схожості одного з одним.