Старо-світські батюшки та матушки

Посіявши квітки, Онися кинулась в пекарню, вчинила діжу й наготувала все, що було потрібно на вечерю орачам. Впоравшись в пекарні, вона покликала одну наймичку і загадала їй варити вечерю.

– Та сядьте, Онисіє Степанівно, та згорніть руки хоч на часок! – просив отець Хари-тін свою жінку.

– Коли не втерплю сидячи: не люблю посиденьки справляти, як Олеся. Сиди вже ти, як тобі хочеться, а я буду робити й на тебе дивитись,– говорила Онися.

– Коли ж ви так бігаєте, що на вас і дивитись трудно,– говорив отець Харитін.

– То бігай за мною, як курча за квочкою, а я не сяду, бо ніяк не всидю на одному місці.

– Їй-богу, я вас колись прив'яжу до стільця, щоб ви одпочили хоч на годину. Якби вас доля кинула не в село, а в місто, ви б розвели мільйони, коли так падковито беретесь до роботи.

– Я б тобі й мотузки порвала, а таки б утекла!

І Онися знов вешталась і бігала то в комору, то в двір, то в покої, то в льох. В її сухорлявому тілі, в її тонких жилах було стільки напрути й завзяття, як в сухій комашці або в бджолі.

Вже настало літо. Громада вижала отцю Харитонові хліб і звезла на тік, невважаючи на свою роботу й на панщину. Громада додержала свого слова.

Минув рік. Онися породила дочку. Дитина дожила тільки до вечора. Отець Харитін ледве встиг її охрестити. Воно перед вечором померло. Приїхав з Чанків Онисин батько з матір'ю; поплакали й поховали дитину коло церкви.

Минув ще якийсь час. Онися породила сина. Дитина знов через день вмерла. Онися трохи й сама за нею не вмерла.

Настав четвертий рік. Онися ходила вагітна.

– А що, матушко, борони боже, як і ця дитина вмре? – сказав отець Харитін до жінки.

– Нехай бог милує! Кажуть люди, як не ростуть діти, треба покликати в куми або старця, або першого, хто на у.іиці стрінеться,– говорила Онися.

– Треба справді покликати за кума старця Олексу Шмида, а за куму або яку старчиху, або першу молодицю, яка стрінеться на улиці,– сказав отець Харитін.

Після різдва Онися мала дочку. Отець Харитін сам побіг до старця Шмида й покликав його в куми, а вертаючись додому, стрів одну вбогу молодицю-сусіду її попросив її держати до хреста дитину. Дитина була здорова. Онися одклала хрестини на потім, а тим часом, того ж таки дня, послали по селі титарку просити хазяйок на родини.

Молодиці зійшлися пити родини трохи не з усього села, сповнили всю світлицю, кімнату й пекарню. Деякі молодиці поприходили з маленькими дітьми на руках. В покоях був гомін та шум од жіночих тонких голосів. Малі діти плакали. Молодші молодиці розпочали готувати купіль для Онисії Степанівни: одні носили воду з ставка, другі гріли окропи та виливали в здоровий шаплик, що стояв у кімнаті коло самого ліжка породіллі. Молодиці робили купіль з великою охотою, бігали, перепиняли дорогу одна другій, сперечались, змагались, неначе грались своїм ділом. Баба-повитуха. в чистій сорочці, в білій чистенькій намітці, командувала молодицями, неначе генерал москалями. Титарка в пекарні розпоряджалась коло печі, готуючи для гостей обід.

Чоловіків було на родинах мало: вони сиділи в світлиці за столом з батюшкою й випивали по чарці. Скупавши Онисію Степанівну, молодиці сіли рядками в світлиці за столи. Титарка подавала страву через наймичок і сіла за стіл аж за останньою потравою. Довго сиділи гості й пили, і вже надвечір старостиха внесла з пекарні й поставила на стіл горщик варенухи. Солодкі горілчані пахощі рознеслись по покоях і одразу вдарили на язики. Язики неначе поскидали гнуздечки, і в покоях неначе заклекотіла сотня казанів з окропом. Титарка налила варенухи в миски. Молодиці черпали з мисок ложками й пили. Вже смеркало надворі. Гості встали з-за стола й довгим рядком простягліїся до кімнати, де лежала Онися, щоб подякувати за хліб-сіль. Молодиці обцілували Онисю й на радощах обіцяли напрясти матушці по півмітку, а ткаля й сама не зогляділась, як її язик обіцяв виткати матушці дурнички полотно.