Старо-світські батюшки та матушки
- Автор: Левицкий Иван Семенович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Старо-світські батюшки та матушки». Краткое содержание книги:
Олеся ще довго ходила по світлиці та літала десь далеко думками. Вже Балабуха спав та хріп на всю кімнату, а Олеся й не роздягалась: поглядала на себе в дзеркало, милувалась, як блищать в дзеркалі золоті персні на пальцях, як сяє ясно-зелена сукня, як чорніють брови на свіжому лобі; але сон несподівано впав на неї; очі злипались.
– Чи люблю я свого чоловіка щиро, гаряче? – питала сама в себе Олеся, роздягаючись.– Ні, люблю так собі, трошки; ледве-ледве люблю. Як би хотілось покохати щиро, гаряче, без кінця; покохати, хоч вмерти!..
VI
Минула зима. Настала тиха тепла весна. Прийшов Великдень. Першого дня по обіді трохи не вся вільшаницька громада зібралась на цвинтар на мед, що титар і братчики по старому звичаю наварили к празнику. Мед продавали в одній хаті, що стояла в кінці здорового цвинтаря і звалась школою. Та хата й справді була колись школою, але вже давно в тій хаті ніхто не вчився, й вона звалась школою по давній на Україні традиції. Чоловіки й молодиці обсіли кружками увесь цвинтар. Скрізь в середині кружків, на зеленій траві, видно було простелені рушнички або білі хустки. На рушниках стояли пляшки з медом, лежали крашанки, писанки, пироги, шматки пасок для закуски; подекуди біліла пляшка з горілкою. На цвинтарі стояв гомін, шум, якийсь клекіт, але не голосний, а задержаний, як подобало святому місцю. Чоловіки й молодиці христосались, обнімались та цілувались. Один кружок запрошував до себе близьких сусід та приятелів з других кружків. Усі частували одні других своїм медом, мінялись крашанками та писанками. А за цвинтарем на вигоні дівчата й хлопці вперше вийшли співати веснянок і грати в весняних іграшок. Дівчата вперше після довгого посту повбирались в квітки й стрічки, скільки в їх лежало в скринях, повдягались в ясні юбки та спідниці, в червоні чоботи. Зелений вигін неначе зацвів маківками та рожами. В одному місці дівчата, побравшись за руки в кружок, виводили танець, співаючи перепілки; в другому бігали в.хрещика; а там далі сиділи довгими рядками й грали в жельмана. Діти сновигали по цвинтарі й по вигоні, качали крашанки по траві, грались навбитки крашанками... Маленькі хлоп'ята ганялись за ягнятами... Парубки стояли купами кругом дівчат, в нових смушевих шапках, в чорних та в білих свитках, підперезані червоними та зеленими поясами. Скрізь було чуть пісні. Хлопці дзвонили в дзвони, аж дзвіниця тряслась. На всіх лицях аж сяла радість. А сонце обливало з синього неба ясним теплим світом зелений вигін, квітчасті купи дівчат та хлопців. Навіть старі прибрались, ніби помолодшали й покращали. І свято, й весна, й зелень, і золоте сонце всіх звеселило, всіх розворушило.
– А що, панове громадо,– почав один старий дід на цвинтарі, держачи чарку меду,– наш молодий батюшка не бог зна з якими достатками; в молодого господаря порожня кишеня й комора; коли ми обібрали його собі на парафію, то треба йому й допомогти чим-небудь.
– Авжеж, треба,– обізвався титар, сидячи на траві.– Дав бог весну,– час виряджати в поле плуги. Батюшка сам не спроможеться виорати поле. Треба вислати в поле громадські плуги та виорати йому поле під ярину.
– Авжеж, треба,– поки сам не стане добре на ноги,– обізвались діди.– І коли він не має сімена на посів, то треба б і засіяти.
– От прийде правити вечерню, то й спитаємо,– сказав титар. Незабаром увійшов на цвинтар Моссаковський з жінкою. Його обступили люди. Онися пішла до молодиць і присіла серед одного кружка на камені. Люди христосались з батюшкою, мінялись крашанками. Онися принесла повну хустку крашанок і христосалась з молодицями.
– А що, батюшко! Ми вас обрали,– ми вам і допоможемо толокою,– виоремо вам поле під ярину, вижнемо й озимину. А чи маєте ви пашню на посів? – питали чоловіки.
– Спасибі вам, люди добрі,– кланявся Моссаковський громаді.– Насіння на посів, спасибі, дав тесть, а коли ваша ласка, то й виоріть, бо я не спроможусь своїми наймитами та волами.
– Виоремо! Чом же не помогти,– обізвались чоловіки,– одні підуть по дню з плугами, другі з ралами, а треті з боронами, та й буде ділу лад. Аби ви до нас були добрі, а ми вам допоможемо.
О. Харитона любила громада за його простоту.
Моссаковський присів на сходах коло дзвіниці. Титар поставив стола. Принесли меду й свяченого. Чарка пішла кругом стола.
Випили титареву пляшку; батюшка послав за медом од себе іі звелів одному парубкові побігти до хати й винести свого свяченого. Між батюшкою й парафіянами була примітна щирість, якої в наші часи вже давно нема.
Побалакавши з людьми, Моссаковський звелів дзвонити на вечерню. Гомін та пісні втихли одразу. Всі, що були на цвинтарі й за цвинтарем, встали на ноги,– всі рушили до церкви. Пляшки поховали в кишені; шматки свяченого роздали старцям. Вигон і цвинтар спустів,– на йому не видно було ні душі. Тільки малі хлопці виглядали купами з вікон дзвіниці, ждали черги, щоб останній раз потягти «хвалу божу за хвіст», цебто дзвони за посторонки, та погратись дзвонами.