Старо-світські батюшки та матушки

– А чом же вони не виїдуть? – питав здивований батюшка.

– А тим, що я звеліла їм копати з дівчатами город.

– Але ж ви, Онисіє Степанівно, звеліли, щоб ми поцілились слугами; щоб наймички були ваші, а наймити мої,– пригадав несміливо Моссаковський давню умову, яку він свято держав.

– Ат, нагадай козі смерть, а коза н очі витріщила!– сказала сердито Онися.– Я загадала наймитам копати город, бо хіба ж нема кому виорати поле? Дивись, он скільки плугів!

Все одно впорють і без наших наймитів. Ти не розпоряджайся наймичками, бо моєї жіночої роботи ніколи не переробиш, а на вашу чоловічу роботу тільки плюнути.

– Але ж, Онисіє Степанівно, подумайте, що скаже громада; скажуть, що я скидаю на неї всю роботу, а своїх наймитів жалую.

– Вже й ти наговориш три мішки гречаної вовни, та ще й усі не повні. Ти краще не думай: «Індик думав – та й здох»,– кажуть у приказці,– говорила вже сердито Онися, кидаючи цибулю в казан.

Батюшка замовк, прикусивши язика. Од того часу Онися Степанівна тільки для форми інколи просила в батюшки дозволу брати наймитів до своєї роботи. Вона розпоряджалась однаково наймичками й наймитами.

Куліш скипів. Онися витягла з воза мішок з сухарями та з хлібом, простелила на траві рушники, поклала ложки, поставила миски й покликала орачів полуднувати. Титар зняв казан і понасипав кулішу в миски. На чистому повітрі розійшовся дух од вареної страви й змішався з важкими пахощами диму та потоптаної молодої трави. Зелена цибуля дражнила наркотично нерви й апетит. Отець Хари-тін витяг з воза барильце з горілкою й поналивав пляшки. Загорілі чоловіки й хлопці в білих сорочках і без брилів приступили до воза. Моссаковський почастував усіх, випив сам і сів полуднувати рядом з орачами. Онисія Степанівна забирала спорожнені миски, знов вдруге насипала кулішу, краяла й подавала хліб, дуже швиденько, неначе хапалась задля того, щоб люди не гаялись і більше діла зробили.

Титар підганяв хлопців, щоб швидше махали ложками та не длялись за їжею. Пополуднавши, орачі випили ще по дві чарки горілки, перехрестились до схід сонця, подякували й пішли до плугів. Онися миттю поприбирала все, поскладала на віз, ще раз побігла по ріллі до титаря й наказала, де сіяти коноплі та льон, найпотрібніші для її жіночого господарства, й звеліла панотцеві рушати додому. Її думка вже літала по городі, де копали грядки наймити та наймички.

– Поганяй, панотче, швидше, бо я знаю, що мої наймички не копають, а граються з наймитами,– говорила Онися до батюшки.

– Та нехай трохи пограються – не велика біда.