На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Денікінці не хочуть доводити до бою врукопаш, хоч нам, у яких не на всіх рушницях є багнети, було б тоді непереливки; вони залягають, інтенсивно стріляючи й далі. Залягаємо по команді й ми.

Але що це? Між нами й ворожою лавою, до якої лишається ще чимала відстань, сидить серед поля, обійнявши руками ноги, видати, офіцер і пильно вдивляється в нас. Збоку біля нього лежать зняті золоті погони й одстебнута кобура нагана. Коли ми й Денікінці спиняємось і залягаємо на землю, він підводиться на весь свій високий зріст і, несучи в руках кобуру нагана й офіцерські погони, твердо прямує до нас. Підійшовши ближче, він спиняється й голосно каже:

— Я — українець із Катеринослава, колишній гвардійський офіцер. Хочу вступити до української армії.

Отакої! Не наші старшини перебігають до денікінської армії, а цей красень-гвардієць — до нас! На жаль, я більше не пам’ятаю таких випадків у подальшому…

Офіцера-перекинчика радо пропускають через лаву, й курінний Луцький, що зліз із коня й стоїть позаду свого куреня, потискує йому руку і спрямовує до дикої груші край шляху, де стоять, стежачи за перебігом бою, полковник Грох-Грохольський та полковий державний інспектор Година.

Тим часом денікінці, немовби бажаючи помститись своєму зрадникові-офіцеру, підводяться й вперебіжку починають знову наступати. Підводиться й наша лава.

Раптом позаду підбігає схильці полковий значковий і передає по лаві:

— Інструктора-інформатора — до полковника й інспектора!

Крізь посвист куль я чую ще здаля:

— Інструктора, інструктора — до полковника!

Я схоплююсь і з радістю біжу назад до далеченької вже від нас дички, що стоїть у маленькому видолинку край шляху, куди не долітають ворожі кулі. Тут радяться про щось полковник Грох-Грохольський, інспектор Година й прибулий сюди дивізійний державний інспектор Зубков, високий і худий, як Дон-Кіхот.

Я вже бачив його раз, коли ми йшли походом із Іллінців до Монастирища, й подумки прозвав його собі «пан Заглоба», що личи-ло йому далеко більше, ніж невиразне російське прізвище Зубков. Він був у пошитому з солдатського сукна жупані й продірявленій спереду французькій металевій касці. Це був, як я потім довідався від інспектора Години, бойовий старшина, котрий зв’язав свою долю з українською армією з перших днів її формування. За гетьмана він проходив курс вищої перепідготовки старшин, але, коли сталось протигетьманське повстання, він одразу ж узяв у ньому участь і відтоді весь час перебував у боях. Навесні в бою під Шепетівкою над ним розірвалась шрапнель, і кругленька шрапнельна куля, продірявивши метал каски, втратила свою вбивчу силу, не змогла пробити черепа й застряла на чолі між шкірою й кісткою. За нужденних обставин медичної допомоги в українській армії кулю після поранення не вилучено, і отак «пан Заглоба» залишився з нею на все життя[7], але зате ніколи не розлучався зі своєю дірявою каскою, покладаючись на неї з непоборною вірою фаталіста.