На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
Такий самий жест повторив Мегедь, відповідаючи на моє запитання, що він почував, коли одного разу піхота, злякавшись кінної атаки мадярів, кинулась тікати й Мегедь залишився один із своїм кулеметом.
— Та нічого особливого не почував, хіба що тільки кошу їх своїм «максимчиком», а вони падають з коней, падають, а мені так приємно, так мило!.. — і Мегедь погладив розчепіреними пальцями себе по грудях і животу.
Що це — жорстокість бездушного вбивці? Ні, це не більше як насолода маестро від добре виконаного соло.
Ось і зараз стоїть Мегедь коло фури з кулеметом, здається, зовсім байдужий до того, що півсотенний Рябокляч, доповідаючи полковникові Панченку, наостанку каже:
— Якби не Мегедь зі своїм кулеметом, порубали б нас дончаки…
Панченко бере в значкового кобуру з наганом, підходить до
Мегедя й передає йому трофей, узятий у полоненого денікінського полковника:
— Сотнику Мегедь! Причепіть собі до пояса цей наган: ви його найбільше заслужили, а то ходите без усякої зброї, як якийсь шмаровоз…
Мегедь, удвоє тонший, але на цілу голову вищий за полковника
Панченка, флегматично дякує й без усякого піднесення чіпляє на свого тонкого паска важкувату кобуру з наганом. Здається, він охотніше прийняв би від Панченка добрячий шматок просоленого сала, бо навряд чи буде він коли користуватися цією зброєю, якщо в нього є три улюблені «максимки»…
Тим часом до Панченка підбігає зв’язковий старшина й каже, що отаман Тютюнник вимагає телефоном із Монастирища негайно приставити до нього полоненого денікінського полковника. Панченко оглядається, кого б послати супроводити полоненого, й спиняється на Рябоклячі:
— У вас, сотнику Рябокляч, було гарячіше, ніж у Комарницького, ви й по'ідете та розкажете в штабі групи, як там було. Ще б якогось козака треба…
І в цю мить підбігає до Панченка поранений, але вже веселий від випитого самогону козачок у французькій металевій касці:
— Пане полковнику! Дозвольте мені поїхати!
— Та ти ж поранений — куди там тобі їхати?
— Та ні, то мене тільки трохи дряпонуло, я можу й стріляти…
Ну як такому відмовити? І Панченко, усміхаючись, каже до Рябокляча:
— Візьміть його з собою, коли він такий герой.
Усі троє сідають на ту фуру, що привезла нас з Оратова, і за хвилину тільки курява знялась з-під її коліс на Монастирищенському шляху.
Увечері я прийшов до інспектора Години по вказівки.
— А того полковника, що ви полонили, вже нема… — сказав мені разючу новину Година.
— Як нема? А де ж він? — не пойняв віри я, вкрай здивований.
І Година розповів мені те, що разом із Панченком почув від Рябокляча, коли той повернувся з Монастирища.
Виявляється, що поранений верткий козачок, скоро виїхали вони з Бачкурина, почав виявляти нетерплячку: «І чого нам везти його кудись у Монастирище? Отут би розстріляти та й по всьому, щоб не морочитись по-дурному…»
Денікінський полковник, чуючи це все, зблід, але мовчав усю Дорогу. У штабі дивізії, де чекав на них командувач Київської групи отаман Тютюнник, поранений козачок не відставав ні на крок від полоненого полковника, тільки лишився стояти біля дверей у кімнаті, де Тютюнник запропонував полоненому сісти на стільця й мовчки вислухав виструиченого Рябокляча про розвідку й короткий бій під Оратовом.
Далі між Тютюнником і полоненим відбулась така розмова:
— Вы говорите, что вы украинец, — сказав Тютюнник по-російському.
— Да, украинец, из Полтавской губернии, где у меня осталось небольшое имение, — поспішив ствердити полонений і додав: — К тому же мы думали, что в районе Оратово действуют остатки большевистских банд, отступивших из Одессы. Я и представить себе не мог, что здесь оперируют уже украинцы…