Що впало, те пропало

— Свята срака! — видихнув Морріс. Ця розмова відбулася в червні 1976. Останній виданий твір Ротстайна, «Ідеальний банановий пиріг», вийшов друком у 1960. Якщо те, про що говорив Енді, правда, це означало, що Джон Ротстайн писав у стіл протягом шістнадцяти років. Якщо хоча б по вісімсот слів на день, усього це виходило… Морріс не зміг провести розрахунки в голові, але виходило багато.

— Срака, вірно, — сказав Енді.

— Якщо він справді хоче, щоб це все спалили, він — псих!

— Та майже всі письменники божевільні. — Енді трохи подався вперед, посміхаючись, неначе це був жарт. Можливо, таки був. Принаймні він так думав. — Я ось про що думаю. Комусь потрібно влаштувати рятувальну експедицію. А хоч би й тобі, Моррісе. Ти ж його найбільший шанувальник[20].

— Я? Ні! — заперечив Морріс. — Після того, що він зробив із Джиммі Ґолдом!

— Та ну, заспокойся, приятелю. Ти ж не можеш звинувачувати його в тому, що він слідував за своєю музою.

— Можу.

— Ну так укради їх, — сказав Енді, продовжуючи посміхатися. — Назвемо це крадіжкою протесту від імені всієї англомовної літератури. Принеси рукописи мені. Я якийсь час потримаю їх у себе, а потім продам. Якщо там не якась стареча маячня, вони можуть потягнути на мільйон доларів. Я поділюся з тобою. Усе порівну, п’ятдесят на п’ятдесят.

— Нас схоплять.

— Не думаю, — вишкірився Енді Халлідей. — Знаєш, є способи.

— І скільки доведеться чекати, перш ніж можна буде їх продати?

— Кілька років, — відповів Енді, помахавши рукою так, ніби йшлося про декілька годин. — Може, п’ять.

Місяць по тому, коли його вже нудило від Сикоморової вулиці, Морріс, якому не давала спокою думка про невидані рукописи, склав речі у свій старий, бувалий «Вольво» і попрямував до Бостона, де найнявся до підрядника, що будував кілька житлових кварталів у передмісті. Спочатку ця робота мало не вбила його, але потім він набрав трохи м’язів (не те, щоб він збирався перетворюватися на Дака Дакворта), і все пішло як по маслу. Він навіть завів двійко друзів: Фредді Доу та Кертіса Роджерса.

Одного разу він зателефонував Енді.

— Ти насправді міг би продати неопубліковані рукописи Ротстайна?

— Легко, — відповів Енді Халлідей. — Не так швидко, звичайно, як я, здається, говорив, але яка різниця? Ми молоді. Він старий. Час був би на нашому боці.

Так, і він вмістив би в себе час, щоб прочитати все, що Ротстайн написав після «Ідеального бананового пирога». Дохід — нехай навіть півмільйона доларів — не був головною метою. Я не гендляр, казав собі Морріс. Мене не цікавить Золотий Бакс. Насрати на це лайно. Дайте мені не гроші, щоб не померти з голоду — щось на кшталт ґранту, — і я буду щасливий.