Сніданок на снігу

— А що мені треба робити? Ну, що треба робити правильно? — несміливо запитав Женя й густо почервонів.

— Передусім треба знайти підходяще творче середовище. Таких же юних хлопців і дівчат, які хочуть стати художниками. Їх багато, дуже багато. Кожне покоління приходить — цих хлопців і дівчат дуже багато. Вони так само зараз киснуть у собі, скніють, думають, що самі у цьому світі. Нещасні і нікому непотрібні.

— І в нашому місті? — прохопився Женя.

— От цього я, на жаль, не знаю. Але вони є. Вони є в кожному місті.

— Навіть у Чернігові?

— І в Чернігові. І в Києві.

— Навіть у Бахмачі і Носівці?

— Думаю, і там також.

— Я попитаю у своєї двоюрідної сестри. Вона живе у Чернігові. Може, вона знає там молодих художників. Я би хотів із ними познайомитися, — замріяно сказав Женя.

— Ти з ними познайомишся, якщо не закинеш малювання.

— Я не кину! Клянусь!

— Добре. Так-от — треба знайти своє покоління, стати одним цікавим середовищем, завжди бачити одне одного. Тобі треба знайти своє покоління, підтримувати тісні стосунки зі своїми митцями-ровесниками, обмінюватися ідеями, враженнями. М-да.

— І де таке середовище тут взяти? — з досадою в голосі запитав Женя Бублик, згадуючи свою компанію в гуртожитку училища-«кулькá»: щоденні пиятики, мордобій, карти на гроші, дівчата, які віддаються всім, хто підвернеться під руку, тупі та примітивні балачки, розборки з місцевими.

Микола Григорович уважно стежив за змінами на лиці Жені Бублика і з розумінням кивнув.

— М-да, з таким середовищем у нас тут не густо. Місто базарників. І від цього нікуди не дінешся. Пустеля. І я в цій пустелі, чоловіче, живу вже сто років. Чуєте-чуєте? Сто років! Колись мені здавалося, що збожеволію. Таке все огидне, мерзенне, тупе навколо. Хоч би одна жива душа! Навколо — мертвяки! Самі морди торгашів і спекулянтів. П’яні рожі. Ідіот на ідіотові. М-да. Але це не страшно, чуєте, Женю, це не страшно! Або пустеля зжере тебе, або ти піднімешся над нею! — несподівано пожвавився Хорошевський і збуджено заходив туди-сюди своїм кабінетом, розмахував руками і продовжував свій монолог.

Женя задумано склав на колінах руки: він усвідомив, що його в рідному місті більше ніхто ніколи не зрозуміє, окрім Миколи Григоровича. Хорошевський дружньо поплескав його по плечу.

— Мама каже, що я мазюкаю дурню, — пригнічено сказав Женя й опустив голову.

— Вона у тебе не вірить?

— Не знаю. Мабуть, не дуже.

— М-да.

— Вона каже: це не принесе грошей і зробить мене нещасним. Вона часто запитує, коли дивиться на мої картини…

— Що вона каже? — насторожився Микола Григорович.

— Каже: «І де ти будеш працювати? Як будеш заробляти на хліб?» Я не знаю, що їй казати. Вона постійно говорить так, що мені стає страшно, — ображено сказав Женя.

— А ким мати працює?

— Вона вчителька.

— М-да. Дивно, — пробурмотів він, — учителька… мала би розуміти. М-да.