За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

Описуючи травень 1943 р., звітодавець з ОУН(б) зазначає: «Поляки покидають села і тікають до міст, бо кажуть, що їх «хлопці-сєкернікі ромбайом» [27]. Коли німці стараються їх вивозити до Німеччини, вони знову втікають у терен, творять більші скупчення і там укріплюються. Подекуди дали їм німці захист. Тому що поляки провокують і доносять, населення чує до них велику ненависть. Люди кажуть, що коли б не доноси поляків, німці не зуміли б нас тероризувати». Отже, станом на кінець весни 1943 р. причиною виїзду поляків із сіл названі не організовані дії підпілля, а виступи людей. Приховувати антипольську діяльність не було жодного сенсу, адже вже в наступні місяці в таких же звітах знаходимо детальну інформацію про відповідні акції УПА.

Участь у польсько-українському протистоянні на Волині, особливо на його початковому етапі навесні 1943 р., не підконтрольних жодній політичній силі напівкримінальних, напівполітичних угруповань не досліджена ані в польській, ані в українській історіографії. Та це й не дивно, адже такі групи фактично не залишали слідів своєї діяльності. Їхні атаки на села не потребували жодної координації чи наказів, вони не зобов’язані були звітувати вищому керівництву, тому що його не мали, не намагалися в якійсь формі (агітаційних листівок чи погроз) пояснити мотиви своїх дій. Вони, очевидно, не мали сталого членства, учасники цих угруповань могли збиратися в довільній кількості на довільний час і потім знову розходитися по домівках. Серед них були як колишні військовополонені, колишні поліцаї, яким нікуди було повертатися, так, очевидно, і місцеві жителі. Вони могли співпрацювати з якоюсь із політичних сил, що діяли в той час на Волині, а могли і з усіма, укладаючи тимчасові союзи. Не контрольована ніким ситуація створювала добрі можливості для швидкої наживи за рахунок іншого. І часто зовсім не важливо, хто був цим іншим — українець, поляк чи чех.

Згодом, у післявоєнний період, під час чекістських розслідувань подій 1943—1944 рр. чимало «подвигів» таких угруповань списували на політичні формації — польські та українські. Списували як самі чекісти, які намагалися використати їх для пропагандистської війни проти націоналізму, так і місцеве населення, серед якого, очевидно, теж були учасники таких угруповань, які тепер могли зіпхнути усі можливі звинувачення в бік УПА чи АК.

Але, попри таку «історіографічну невловимість» цього чинника, не слід забувати про нього, описуючи стан справ, що вилився у криваві вбивства. Тим паче, що принаймні деякі сліди такі формації залишили, до прикладу, у документах радянських партизанів.

«У рейді, — читаємо в одному з таких повідомлень із березня 1943 р., — зустрічаємо озброєні групи, що складалися з військовополонених, які росли й озброювалися стихійно». Змальовуючи події в одному з волинських сіл у червні 1943 р., партизанський командир Федоров говорить про вбивства, здійснені групою, яку він ідентифікує як «сокирники»: «Українські націоналісти «сокирники» (так їх називає місцеве населення) в селі Згуща вбили 45 осіб поляків різного віку. Всім убитим відрубали голови. Живими залишилися тільки ті, що втекли до лісу /.../. У селі Заморіччя [28] 16.5. сокирники спалили будинок чотирьох ні в чому не винних селян. Селянину Бандурі Мирону відрубали голову, посадили на кіл і виставили серед села. Тіло спалили в палаючому будинку. Звинуватили партизанів. З тією ж метою, тобто компрометації партизанів, сокирники 17.6. зарізали селянина, поклали на віз, на якому він їхав, і пустили селом».