Таємна історія

Вони мені казали не приходити їх проводжати в таку рань, та я все одно приплентався наступного ранку о п’ятій годині помахати їм рукою. Ранок видався чистий, чорний, інкрустований зорями. Стовпчик термометра на ґанку Трапезної впав до нуля. Перед їхнім будинком у хмарі вихлопів уже чекало таксі. Водій щойно грюкнув доверху забитим багажником, а Чарльз із Каміллою позаду саме замикали двері. Вони здалися надто стурбованими та замисленими, щоб з радістю сприйняти мою присутність. Обоє Маколі не любили мандрувати, адже їхні батьки загинули в автомобільній катастрофі, коли вибралися на вихідних відпочити до столиці, а тому двійнята починали нервувати ще за кілька днів до того, як їм було потрібно куди-небудь вирушати.

На додачу, вони ще й спізнювалися. Чарльз поставив на землю свою валізу, щоб потиснути мені руку.

— Щасливого Різдва, Річарде. І не забувай нам писати, гаразд? — промовив він і рушив до машини. Камілла, змагаючись із двома велетенськими саквояжами, кинула їх обидва в сніг і проказала:

— Чорт, нам нізащо не вдасться повантажити це все на потяг.

Вона важко дихала, і її яскраві щоки густо шарілися. Неймовірна красуня. За все своє життя мені не довелося побачити нікого вродливішого від Камілли, якою вона була в той момент. Я тупо кліпав на неї, кров бухала в жилах, і я геть забув про свій старанно відрепетируваний цілунок на прощання, коли вона сама несподівано підскочила до мене й пригорнула. Мене оглушило її хрипке дихання, а миттю пізніше обличчя торкнулася її крижана щока. Коли я потис їй руку, то великим пальцем відчув під рукавичкою тонкий зап’ясток і удари пульсу.

Таксі посигналило, і з його вікна виткнулася голова Чарльза.

— Давай! — гукнув він.

Я доніс її багаж до тротуару й постояв іще у світлі ліхтаря, коли рушив автомобіль. Вони озирнулися до мене із заднього сидіння та махали у вікно, а я стовбичив і спостерігав за власним спотвореним відображенням, що віддалялося на кривій поверхні темного скла, аж доки машина завернула й зникла за рогом.

На покинутій вулиці я пробув, доки вже не міг розчути звуків двигуна, і тільки пороша шаруділа в маленьких снігокрутах, які вітер ганяв при землі. Я рушив назад до студмістечка, засунувши руки глибоко в кишені та нестерпно гучно риплячи підошвами по снігу. Вікна гуртожитків були чорні та мовчазні, а великий паркінг за тенісним кортом стояв геть порожній, якщо не рахувати кількох викладацьких машин та самотньої зеленої вантажівки господарської частини. У моєму корпусі всі коридори захаращували коробки для взуття, вішаки, двері в кімнати були розчинені й усюди панувала загробна темрява й тиша. Гіршої депресії в мене ще не траплялося. Я опустив жалюзі, впав на незастелене ліжко й вирішив доспати своє.