Olya_#1

Це була чиста правда. Вона дійсно майже нічого не знала про ТУ війну, і їй нікому було розказати — свою бабусю, наприклад, котра була безпосереднім учасником ТІЄЇ війни, Оля також не знала — та загинула ще до її народження. Батько Олі також нічого не розказував — він узагалі був, м’яко кажучи, не надто говіркий, а війна, та й узагалі минувшина, здавалось, цікавили його в останню чергу. Може, це від нього Олі передалась якась пересторога до цієї теми? Можливо. Але це було просте, поверхове пояснення, Оля чудово розуміла, що причина десь глибше, десь…

Її лякала війна. Її лякала війна і все з нею пов’язане — її лякали військові, оці всі професійні душогуби з бездоганною виправкою, дисципліновані, упевнені в собі… Її лякала військова техніка, військові терміни, так, військові звичаї, їхній дурнуватий гумор та забобони… І вона запевняла себе, Господи, запевняла себе, що напросилася в цей клятий «патрульний» виліт лише аби виторгувати в корпорації скорішу амністію для тата, проте… Вона знала, що це, насправді, не так. Вірніше — так, але не зовсім.

Адже, якщо бути відвертою, то її лякали не лише військові. А може — не всякі військові? Чи не всякі військові ОДНАКОВО? І отоді, на містку «Руанди», дивлячись на диявольські крилята мертвого російського крейсера, вона, Оля, здається, уперше почала розуміти, намацувати оте потаємне, приглушене, приховане в глибині, в темному проваллі власної душі…

…Темні провалля ракетних шахт, вишкірена паща артилерійських систем, оці вицвілі симетричні пентаграми на диявольських крилятах, випуклі гнізда безпілотних убивць, оцей глухий променистий жах — може, те все не лише смертельно лякало її, Олю, а й… чимось манило, притягувало? Адже ж нащось вона просиджувала безвилазно в нікому не цікавих і не потрібних дрімах-реконструкціях двохсот- і трьохсотлітньої давності, рилася в інтерактивних архівах, нащось же вона вивчала оті всі давно забуті неіснуючі країни — що вона там шукала, що вона хотіла зрозуміти?? Вона не знала сама.