Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9502-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
У третьому томі «П’ять років гібридної війни» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» подається хроніка новин від кінця лютого 2015 року до 31 жовтня 2020 року.
Ми знали, що будемо тут недовго, але це слово у в’язниці набуває зовсім інших рамок. Хтось кип’ятив воду, хтось куйовдився в пошуках солодкого, а хтось курив і мовчки спостерігав у розбите вікно, що виходило на інші тюремні корпуси. Кожен займався своєю справою. Почали знайомитись і влаштовуватись.
Залишатися в таких умовах нестерпно, вони занадто огидні навіть для арештанта, і, на щастя, до вечора за нами все-таки прийшли.
Залишили свої баули в місцевій камері схову і вирушили на оглядову екскурсію по місцевих пам’ятках. У результаті, не показавши нічого нового, мене привели до моєї тимчасової камери. Двері відчинились, і я ступив у галасливий гомін натовпу арештантів.
Це горищне приміщення з напівкруглою стелею. Уздовж стін стояли нари, а по центру красувався вмонтований у підлогу обідній стіл. Вінцем усього був телевізор, елегантно піднесений на імпровізовану тумбу посеред двох вікон.
Камера була переповненою. Практично скрізь лежали сумки, куртки, коробки із сухим пайком. Близько тридцяти осіб роїлися в цьому бджолиному вулику.
Ми пройшли до столу, де, за традицією, в першу чергу було виставлено чифір, почалося знайомство. Це була котлова хата, тобто в ній збирався і перенаправлявся по всій в’язниці «общак». У камері була «людина за общаком», «людина за грою», «смотрящий за хатою». Словом, на той час я взагалі не розумів, що це все означає.
Мене чекав верхній ярус нар із наполовину розірваними пружинами, а постільної білизни мені не видали. Застеливши все це добро куртками та іншими речами, прихопленими зі собою, я спорудив те, що можна було назвати місцем, придатним для сну.
Незабаром принесли обід. Це було дивно, несподівано і шокуюче — домашня їжа. Справжня домашня їжа! Оскільки цвіль, розруха, відсутні санітарні умови — це порушення прав ув’язнених, то гроші на усунення порушень виділяють, але кудись пропадають. Усі знають, куди. Щоб ув’язнені мовчали з цього приводу, нікуди не скаржилися, не оголошували голодування та не різали вени, адміністрація чудесного закладу йде на поступки. Телевізор, «дороги», телефони, хороша їжа.
Я запам’ятав той обід тому, що він був останнім, коли я смачно їв у в’язниці. Мій організм настільки звик до отрути сухих пайків, до отруйних хлібців, сирого хліба, смердючої капусти, що від дози раю вибухнув мій шлунок, а це в тюрмі досить страшна і незручна подія. У результаті більшу частину часу я спав, лежав і намагався впоратися зі своїм організмом. Розслабитися в таких камерах складно, постійно горить світло, ввімкнено телевізор, постійне переміщення та розмови.
Коли мені ставало краще, я спускався зі своєї «пальми», дивився телевізор або спостерігав за грою. Курили. Спілкувалися. Мені запам’ятався один арештант, який прямував етапом із Карелії. Він одсидів лише п’ять років, але був посмугований з голови до ніг. Усе тіло в шрамах, які він наносив власними руками, щоб захистити честь і гідність. На вигляд — шістдесятирічний старий, насправді — тридцятирічний чоловік. Очі сповнені холодом, рішучістю та безнадією. Його чекав шлях назад, до пекла на землі.
Він розповідав про те, що коли люди потрапляють до карельських СІЗО, їм примусово голять голову станком для гоління. Одним на всіх, без води і піни. Зрізають волосся разом зі шкірою. Про те, що спеціально сформовані загони з ув’язнених нещадно б’ють тих, хто чинить хоч найменший опір вимогам керівництва виправного закладу, хоч якими б абсурдними вони не були. Зґвалтування, травми, вбивства — це норма. Карелія — місце, де людей перетворюють на худобу при потуранні влади Російської Федерації.
Насправді, незважаючи на всі неприємності, там був час відпочити і перевести дух. В цілому всі етапники — нормальні хлопці.
Було комфортно навіть у цьому переповненому мурашнику. Виняток становили тільки авторитети. Усі, хто був «за общаком», «за хатою» та їхні наближені. Цілий день вони не думали ні про що, крім вечора. Їх не цікавили події в камері. Їм потрібна була тільки доза. Шприців у в’язниці немає. Або в нас їх не було, тому в усіх, хто вступав до камери, відразу запитували ручки, що містять гелієві пасти під приводом, так би мовити, на загальні потреби. Я щиро не очікував підступу. Виявляється, якщо з ручки дістати пасту, а з пасти вилити фарбу, замінивши кульку голкою, то виходить непоганий шприц, ін’єкція якого впорскується за допомогою імпровізованого поршня. Блатні купували наркотики, які передавалися з волі. Приготувавши зілля, вони по черзі кололи його один одному в пахву та починали веселитися, почуваючись королями світу, хоча для всіх у камері були простими наркоманами, що проміняли спільні інтереси на ширку.