Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9502-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
У третьому томі «П’ять років гібридної війни» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» подається хроніка новин від кінця лютого 2015 року до 31 жовтня 2020 року.
Надворі був лише жовтень, а на вулиці вже лежав сніг. Арктичний холод пробирався всюди і змушував людей закутуватися в увесь наявний у них одяг. Відчуваючи цей мороз, починаєш розуміти, чому в Росії так люблять шапки-вушанки. Мене разом із іншими новоприбулими арештантами насамперед відвели до приміщення каптерки, або інакше — речового складу. Насправді це був контрольно-пропускний пункт, на якому без розбору вилучали всі наявні речі, а натомість видавали тюремну робу. Все, як у найкращих старих радянських кінофільмах: рукавиці, світловідбивальні смуги на спині, ногах, руках і голові, ну, і звичайно, як же без легендарних валянків, які я побачив уперше наживо. Після таких казкових презентів ми моментально поголовно стали стильними та модними. Усі ці метаморфози свідчили тільки про одне — зона режимна, а це не передвіщало нічого хорошого. Етапування є одним із найнебезпечніших подій у житті ув’язненого. Більшість не знає про пункт свого призначення до самого кінця і дуже часто дізнається надто пізно. Тому багато везуть із собою леза, заховані, де тільки можна. Одне з них завжди за передньою губою, щоб, у разі чого, встигнути розкрити собі вени. При приїзді на зону найчастіше відбувається одна досить відома процедура під назвою «приймання». Це своєрідна ломка, у ході якої арештанта ставлять перед вибором: зберегти честь і гідність, але заплатити неймовірно дорогу ціну, чи зберегти здоров’я, отримати безліч матеріальних бонусів, але назавжди стати рабом. Вибір складний, і його рано чи пізно доводиться робити кожному арештантові. Слід бути готовим до всього.
Про ці приймання ходять легенди. Режими у слідчих ізоляторах і зонах вірізняються легкістю або жорстокістю. Якщо знаєш, куди йдеш, то обов’язково зможеш зрозуміти, що варто робити — радіти чи плакати. Арештанти люблять поговорити, особливо про свій досвід. Усе це схоже на те, як стародавні вікінги за бенкетами розповідали про подвиги в походах. Насправді те, що часом витримує арештант, вимагає не менше мужності й відваги, ніж у стародавніх воїнів. У Волгограді, наприклад, раніше вивантаження арештантів з «автозаків» зустрічали вгодовані бійці, набрані серед зеків, які працюють на адміністрацію. Вони тримали в руках ланцюги, в які були, як собаки, замотані такі ж арештанти. Бідолахи стояли рачки і гавкали на новоприбулих. Начальник же цієї милої установи давав новачкам вибір, а саме: пропонував «півням» піти ліворуч, а «шерстяним» — праворуч, тим самим визначаючи їхнє місце в тюремній ієрархії. Тих же, хто лишався стояти на місці, жорстоко били, а далі їхній термін минав виключно у штрафних ізоляторах, в умовах, яким і щури не раді.
Вертухаї добре знають тюремні поняття і прекрасно розуміють, які дії можуть спричинити негативні наслідки для арештанта в його ж світі. Є дуже багато правил, які не можна порушувати, переступивши межу, немає дороги назад. Урятувати може тільки той, хто має ім’я злодія, але на те мають бути причини. Наприклад, існує документ, у якому йдеться про те, що арештант зобов’язується виконувати будь-які вимоги адміністрації. Підписавши такий папір, немає повернення до загальної маси. Це клеймо. І щоб затавровувати ув’язненого, служиві готові йти на будь-які мерзенності. У Саратові зеків розтягують за руки і за ноги, а після заводять до камери «півня» з ерегованим органом, і тоді охоронники ставлять перед вибором, або підписати папір, або зґвалтування. Усе дійсно настільки серйозно. У Красноярську зеків заганяють у прогулянкові дворики, а зверху починають на них мочитися, що робить усіх автоматично «форшманутими». Честь і гідність — найголовніше. Це необхідно зберегти за всяку ціну, адже це єдине, що вони не можуть відібрати фізично. Але методів багато: занурити головою в унітаз або насильно і насухо голити голови станком для гоління, одним на всіх, при цьому передаючи страшні захворювання від одного арештанта до іншого. Практично по всій Карелії й донині відбувається вся ця вакханалія, підтримувана державним режимом заради наведення порядку та примусового послуху. Людей змушують ходити по світлофору, вибиваючи з них залишки людяності й перетворюючи на слухняних зомбі, готових у страху та через ницість становища виконати будь-який наказ.