І тим, що в гробах

Ці відмінності можна продовжувати до безкінечності й закінчити на моєму щирому визнанні, що я навіть близько не маю права порівнювати себе з Юнґером і його талантом. Це я насамкінець з великою охотою і зроблю, бо чого лише не зробиш заради улюбленого письменника?

Однак парадокс у тому, що, живучи в поліському лісі під Києвом із бідною рослинністю й маючи так само, як і він у своєму Кірхгорсті, обмежені контакти зі світом, я ні з ким, окрім Юнґера, не відчуваю аж такої тісної спорідненості та духовної близькості. Ми, нібито перебуваючи у двох абсолютно різних прірвах і двох різних депресіях, насправді відчуваємо щось дуже спільне. Мій діалог із його «Роками окупації» — не так реальна спроба, як велике бажання ототожнити себе з ним і отримати духовну допомогу, якось дати собі раду з розгубленістю, крахом ілюзій і внутрішньою поразкою. Мене лікують його прозріння, мене наснажує його стоїцизм і втішає оптимізм, прихований за постійними переживаннями зовнішнього життя: через село вели полонених, когось убили, совєтські солдати ґвалтують дівчаток, хтось наклав на себе руки…

Його світ вибухнув, зламався й розлетівся на шматки. Мій світ завжди був такий — пошматований і зламаний. Він колись добре орієнтувався в житті, намагаючись його змінити своїми маніфестами, прозою і активною участю в політичному контексті. Я ніколи не знаходив собі місця і не довіряв жодним концепціям. Його реальна Німеччина була повним фіаско, кривим і кривавим дзеркалом його ідеальної Німеччини. Моя реальна Україна — безперечно, краща за Україну, яка могла б бути. Тобто її просто могло б не бути, але вона внаслідок якихось тектонічних зсувів, як сказав би Юнґер, чомусь і навіщось є. Моєї ідеальної України не було і немає. Можливо, вона колись буде. Він би точно знав, що мені робити в цій реальній Україні і як усе зробити правильно. А я б йому нічого не порадив у його 1945 році, оскільки знаю, що з його реальною Німеччиною все буде в порядку. Інакше просто й бути не могло. Він постійно згадує буремні тридцяті, коли все ламалось на користь реваншу та нацистської «стабільності». Згадує мертвих друзів і знайомих, які якось протистояли, борсались і врешті-решт програли. Я в сьогоднішній бандитській стабільності згадую ті ж бандитські й анархістські дев’яності та двотисячні роки як найвільніший час у житті країни. У мене теж є мертві друзі, які нібито не протистояли і не борсались, а просто намагалися жити. Він живе, десь всередині себе усвідомлюючи, що все якось налагодиться і його країна переживе депресію. Я живу в ситуації, де країна так і не перестала бути чимось іншим, ніж уламком великої безглуздої імперії — без царя в голові, якоюсь дивною кашею ідентичностей, ілюзій і фантомів. Депресія його країни — девіація, помилка історії, яку можна виправити. Депресія моєї країни — вічний стан, у якому, здається, доведеться жити всім прийдешнім поколінням. Усі його хвилювання пронизані класичним німецьким Weltschmerz, а коли я починаю хвилюватися, то згадую про те, як у нас батьки в 1932—33 роках їли власних дітей — і в мене хвилювання минають, стає спокійно і навіть весело. Що тепер принаймні ніхто нікого в нас не їсть. Його цікавлять закони світобудови, як усе в цьому світі пов’язане, як рухається й існує, всі ці взаємопроникнення світів — матеріального, духовного та магічного. Мене закони світобудови не те щоб відверто не цікавили. Через усе, що сталося з моєю країною за останнє сторіччя, я просто боюся про них подумати. Мені залишається лише вірити Юнґерові, як я вірю, наприклад, класикам японської поезії — вони точно дуже добре знали, як влаштовано цей світ. Так, усе в цьому світі відбувається так, як ти кажеш, Ернсте. Хіба міг хтось подумати влучніше і краще, ніж ти?