Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Через широко розчахнуті вхідні двері лилося бліде місячне сяйво, а на порозі незворушно біліла якась постать.

— Хто тут?! — гаркнув лікар, аж луна прокотилася коридором.

Друзі підійшли ближче до білої постаті, тримаючи світло перед собою і зброю напоготові. Мара повернулася й тихенько перелякано писнула. На порозі босоніж і в довгій нічній сорочці стояла Гайді, вона спантеличено дивилася на яскраве світло та зброю і трусилася вся, як той Листочок на вітрі. Друзі здивовано перезирнулися.

— Як не помиляюся, друже, це ж твоя маленька водоноша, — промовив лікар.

— Дитино, що це все має означати? — запитав Зеземанн, — що ти хочеш робити, для чого зійшла сюди серед ночі?

Біла від переляку Гайді прошепотіла майже беззвучно:

— Я не знаю…

— Зеземанне, це мій випадок, — виступив наперед лікар, — повертайся в кімнату, сядь в своє крісло і заспокойся, а я, тим часом, відведу дитину у її кімнату та вкладу спати, що вона й має робити в таку пору.

Він поклав револьвер на підлогу й повів малу, яка продовжувала труситися від страху, по-батьківськи взявши її за ручку.

— Ти тільки не бійся, нічого не сталося, — дружелюбно промовляв він, піднімаючись сходами, — нічого страшного не відбулося. Ти тільки зберігай спокій.

У Гайдиній кімнаті лікар поставив канделябр на стіл, і, взявши дитину на руки, вклав її у ліжко та старанно накрив ковдрою. Потім сів на крісло й, дочекавшись доки вона заспокоїться і перестане здригатися всім тілом, взяв її за руку й промовив заспокійливо:

— Отож, усе гаразд, а тепер скажи мені, куди ти хотіла піти?

— Я нікуди не хотіла йти, — почала запевняти його дівчинка, — навіть не пам’ятаю, як сходила додолу. Я сама не знаю, як несподівано опинилася на порозі.

— Так, зрозуміло. А розкажи, що тобі снилося, що ти чула уві сні?

— Мені кожної ночі сниться одне і теж. Начебто я в хижці дідуся, чую, як на вулиці гуде вітер у вітті ялин і думаю собі: як гарно блищать зорі на небі! Біжу швиденько, відчиняю двері, а на вулиці так красиво! А коли прокидаюся, я і далі у Франкфурті.

Гайді ледве потамовувала відчуття жалю, що почало поволі охоплювати її.

— Гм… А тебе часом ніде нічого не болить? Голова, спина?

— Та ні, нічого не болить. Лише відчуваю ось тут — наче каменюку, і вона постійно гнітить.

— Гм… А то не так, як би щось їв, а потім ковтнути не можеш, в горлі застрягло? Краще назад відригнути?

— Та ні, так ні, але таке відчуття, що дуже хочеться плакати.

— Ага. І ти часами справді сильно плачеш?