Оповіді про кохання, божевілля та смерть
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-32-1
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповіді про кохання, божевілля та смерть». Краткое содержание книги:
З-під його пера вийшли численні збірки оповідань: «Казки сельви», «Пустеля», «Анаконда», «Чужий злочин». Проте найзнаменитішою книжкою новел «уругвайського Едґара По» є «Оповіді про кохання, божевілля та смерть» (1917).
Розчарування, журба і смерть, кохання, відвага і гідність є темами цієї збірки, яку уклав сам автор, витворивши своєрідний творчий стиль, у якому фантастичні елементи поєднані із суворим реалізмом. Ці так звані «страшні» оповідання Кіроґи, на жаль, мало відомі нашому читачеві.
Ми належали до різних соціальних кіл, і коли вона п’яніла від щастя, що носитиме моє ім’я, я жив у світі, де неминуче мусив фліртувати з дівчатами зі знаних фамілій, які мали багатство і часом були дуже вродливими.
Одна з них так фліртувала зі мною під парасольками під час одного garden party, що я втратив голову і став усерйоз добиватися її руки. Та якщо я сам годився для цих забав, то моїх статків не вистачало, щоб обіцяти їй те, чого вона хотіла, і вона ясно дала мені це зрозуміти.
Вона мала рацію, абсолютну рацію. Тож я став фліртувати з її подругою, доволі негарною, але далеко не такою вправною у цих тортурах тет-а-тет на відстані в десять сантиметрів, уся принада яких полягає в тому, аби довести до шалу свого партнера, зберігши при цьому цілковите самовладання. Цього разу голову втратив не я.
Упевнений у своїй перемозі, я відтак став думати про те, як порвати стосунки з Інес. Я продовжував з нею зустрічатися, і хоча вона не могла обманюватися щодо ослаблення моєї пристрасті, її любов була занадто сильною і її очі сяяли щастям щоразу, коли я приходив.
Її мати лишала нас самих; і навіть якби вона знала, що відбувається, то закрила би на це очі, аби не впустити бодай примарну можливість піднятися із донькою у значно вищий світ.
Якось увечері я пішов туди, готовий порвати з Інес, і через це у видимо поганому настрої. Вона підбігла, аби мене обійняти, але спинилася, раптом збліднувши.
— Що з тобою? — запитала вона.
— Нічого, — відповів я із силуваною посмішкою, погладивши її чоло.
Вона дозволила це зробити, але не зважала на мою руку і пильно на мене дивилася. Урешті відвела звужені очі, і ми увійшли до вітальні.
Прийшла її мати, але, відчувши грозову атмосферу, побула лише хвильку й пішла.
Порвати — коротке і просте слово; але як це почати…
Ми сиділи і мовчали. Інес відхилилася, відвела мою руку від свого обличчя і впилась у мене очима, сповненими болю від тривожного вивіряння.
— Усе ясно… — сказала вона впівголоса.
— Що? — холодно запитав я її.
Мій спокійний погляд уразив її більше, ніж голос, і вона перемінилася в лиці:
— Що ти вже мене не любиш! — чітко промовила вона, безнадійно хитаючи головою.
— Я чую це від тебе вже усоте, — відказав я.
Жорстокішої відповіді бути не могло; але я вже почав.
Інес якийсь час дивилася на мене майже як на чужого і, різко відвівши мою руку з сигаретою, сказала надломленим голосом:
— Естебане!
— Що? — знову повторив я.
Цього було достатньо. Вона поволі відпустила мою руку і відкинулася на спинку канапи, у світлі лампи її мертвенно бліде обличчя здавалось скам’янілим. Та за мить вона відвернулась і затулила лице тремтячою рукою.
Минув іще якийсь час. Несправедливість моєї поведінки — бо я бачив у ній лише кривду — посилювала мою глибоку досаду на самого себе. Тому коли я почув, чи радше відчув, що врешті полилися сльози, то підвівся, голосно цикнувши язиком.
— Я гадав, що в нас більше не буде сцен, — сказав я, проходжуючись по кімнаті.
Вона не відповіла, і я додав:
— Нехай ця буде останньою.
Я відчув, що плач затих, і за мить вона відповіла мені зі сльозами в голосі:
— Як хочеш. — Та відразу ж упала з риданнями на канапу. — Що я тобі зробила! Що я тобі зробила!
— Нічого! — відказав. — Але я також нічого тобі не зробив. Ми квити. Я по горло ситий усім цим!
Мій голос явно був значно черствіший, ніж мої слова. Інес підвелася і, опершись на підлокітник канапи, зимно повторила:
— Як хочеш.
Це було прощання. Я збирався розірвати стосунки, але мене випередили. Самолюбство, жалюгідне уражене самолюбство, змусило мене відповісти:
— Чудово… Я йду. Нехай тобі щастить… іще раз.
Вона не зрозуміла і здивовано на мене глянула. Я вже вчинив першу підлість і, як буває в таких випадках, в якомусь одурі впав іще нижче.
— Та ж ясно! — додав я грубо. — Бо на мене ти не жалілася… Хіба ж ні?
Іншими словами: я зробив тобі честь, ставши твоїм коханцем, і ти маєш бути мені вдячна. Вона зрозуміла радше мою усмішку, ніж мої слова, і доки я пішов у коридор по свій капелюх, у вітальні її тіло й уся душа переживали крах.
Відтак, ідучи коридором, я гостро відчув, що тільки-но зробив. Прагнення розкоші, багатообіцяючий шлюб — усе це виїдало мою душу. Я, який пропонував себе з торгів великосвітським поганулям із капіталом, виставляв себе на продаж, щойно геть безчесно повівся з жінкою, яка любила мене безмірно… Хвилина слабкості на Оливковій горі чи підлість чоловіка, який таким не є, приводять до одного і того самого: жадання самопожертви, відновлення за будь-яку ціну власної гідності. А потім — непогамоване прагнення ніжності, бажання поцілунками осушити сльози коханої жінки, чий перший усміх після завданої нами урази є найпрекраснішим світлом, яке може залити серце чоловіка.