Таємниця Зоряної кімнати
- Автор: Лысенко Василий Александрович
- Серия: Таємниця Зоряної кімнати #1
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0591-X
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Таємниця Зоряної кімнати». Краткое содержание книги:
Староста вперся поглядом своїх посоловілих очей в Галину Іванівну:
— Чого я про це згадав? Хоча ви й маєте, добродійко, добрі документи, а все одно — небезпека. Краще вам, поки можливість, зібрати ваші манатки і помандрувати в інше село, пошукати нового пристанища. Поки, звісно, не горить, бо зараз ще тільки димок пробивається, дає про себе знати. А завтра буде пізно. Що буде, як німець почне шерстити всіх підозрілих? Можуть і вас у концтабір з дітьми на перевірку запроторити.
— Ну куди вони підуть, Юхиме Мартиновичу? — втрутилася мати. — Ви вже стільки нам добра зробили, то не виганяйте наших біженців із села. Хай собі живуть. Хату нам не пересидять, а куди їм іти проти зими, де шукати притулку? Нема ж у них ні рідного, ні близького — біженці!
— Легко тобі, Маріє, казати, — незадоволено озвався Щупак, — а як мені бути? Думаєш, я не ходжу під богом? Дізнається німець про ваших біженців, зразу раба божого Щупака на цугундер! А воно мені треба?
— Підсобіть нам, Юхиме Мартиновичу, — попросила мати, — а ми вже вам за все віддячимо, у боргу не залишимося.
— Так то воно так, — зітхнув Щупак, — а тільки з біженцями діло дуже серйозне.
Староста поклав собі на тарілку риби, знизав плечима:
— Хоч убий мене, Маріє, ніяк я не можу збагнути твою натуру. Чого ти так розпинаєшся за своїх біженців? Отакий перстень віддала! Мені аж мулько буває на душі. Ми свої люди, а перстень поцупив, не втримався — самі руки до нього прилипли.
— Що той перстень, — байдуже махнула рукою мати. — Каблучка — діло наживне.
— Звісно, наживне, — погодився Щупак, — тільки яка тобі вигода від твоїх біженців? Перстень ти віддала, а що матимеш взамін? Дірочку від бублика? Чи, може, ти ведеш якусь таємну комерцію? — Староста вже вкотре знизав плечима: — Чи, може, оця жіночка, — уп'явся він поглядом в Галину Іванівну, — дружина якогось великого начальника? І ти вирішила її порятувати? Так даремно сподіваєшся! Нема вороття більшовикам! То навіщо ти тримаєш цих людей?
— Я ж вам уже казала, Мартине Юхимовичу, — пояснила мати, — звикла до них. І жаль мені їх пускати напризволяще…
— Не вжалієш батька в наймах, — кинув Щупак, — і всіх нужденних не обігрієш! Не стане в тебе духу! Ти ж не сонце, щоб усіх обігрівати!
— Хіба ж усім допоможеш? — зітхнула мати. — Та кому можна — мусиш допомагати! Отак я й роблю, як думаю.
— А вигода тобі яка? — допитувався староста.
— Вигода? — перепитала мати. — І вигода може бути. — Марія Федорівна лагідно поглянула на Лесю. — Он дівонька в наших біженців підростає, гарна, як та ясочка, а в мене Юрко росте — парубок нівроку! Може, мені Леся й невісткою буде! Я ж уже вам про це казала — і знову нагадую. Мені кращої невістки й не треба!
— Ти мені, Маріє, баки невісткою не забивай, — сердито покрутив головою Щупак. — Чи, може, ти мене за дурня маєш? Коли ще твоя невістка на порі стане, і коли твій Юрко надумає женитися?
— Діти швидко ростуть, — відповіла Марія Федорівна. — Ще два-три роки — і до Лесі можна сватів засилати.
— Даремно сподіваєшся, — недовірливо дивився на дівчину Щупак. — підросте Леся та й вискочить за іншого, а твій Юрко тільки губами плямкне! Дівчата — вони такі!
Староста говорив і краєм ока спостерігав за Лесею, пильнував, як вона поставиться до його слів. Дівчина почервоніла, сердито зиркнула на Щупака. їй набридли Щупакові мудрування, вона намагалася терпляче його слухати, не показувати своєї відрази, а почувши останні слова, не втерпіла, кинула сердито:
— І неправда! Нікуди я не буду вискакувати! Даремно так думаєте!
Леся встала з-за столу і вибігла з хати. Староста здивовано дивився їй вслід.
— З характером дівчина, — озвався з повагою, — і гарна, як намальована! Хай уже, Маріє, лишаються твої біженці в селі! Що буде, те й буде! Тільки про нашу угоду, добродійко, — звернувся Щупак до Галини Іванівни, — нікому ні слова, жодній людині не промовтеся про пашпорт та довідку! На віки вічні забудьте, що ви Вострикова! Забудьте і ніколи не згадуйте! Так краще буде!
Охмелілий староста підвівся з-за столу, проспівав тонким голосом: «Час, додому час!», докірливо сказав Марії Федорівні:
— Ніколи не став, Маріє, на стіл багато горілки. Пів-літри — і вистачить, а ти сулійку прителющила. Ніяк не можу стриматися, тільки тоді й заспокоююся, як все споживу до останньої краплини. Ну, бувайте здорові, живіть не журіться і пам'ятайте мою науку.
Староста, похитуючись, вийшов на подвір'я, постояв трохи на ґанку, протверезів і пішов додому.
— Спасибі вам, Маріє Федорівно, — зворушено промовила Галина Іванівна, розглядаючи паспорт. — Ми вам зобов'язані життям!..
— Треба триматися, — відповіла Марія Федорівна. — Тільки боюся, що це лише початок лихоліття. Страшно стає жити в нашому селі.
Юрко в цей час пішов на берег Прип'яті, щоб побути на самоті, обміркувати несподіване становище. Всівся на окоренку старої верби, закинув вудку і задивився у воду. Йому знову й знову уявлялася картина майбутнього бою. Як наяву поставали круті схили Заячої гори, дорога, з обох боків оточена високими тополями. Повзе по дорозі ворожий обоз, і несподівано в нього летять гранати, а потім б'є кулемет, ляскотять гвинтівочні постріли. Після короткої сутички підпільна група відходить таємними стежками за мінне поле. Усе гаразд.
І все ж Юрко відчував якусь непевність, навіть незрозумілий якийсь, незбагненний острах. А що буде, як фашисти спалять село, перестріляють його жителів, як недавно зрівняли з землею сусідню Лебедівку? Ні, тут треба з кимось порадитись…
Не витерпів Юрко, вранці зайшов до підполковника Макарова. Побачивши хлопця, він зрадів, підвівся з ліжка, пішов назустріч:
— Добре, що зайшов, бо так мені набридло сидіти в закутку, що хоч вовком вий! Що нового, як там під Києвом?
— Стоїть Київ! І Ленінград, і Москва! А німці сунуть через село і, здається, нема їм ні кінця ні краю.
— На все свій час, — суворо промовив Макаров. — Буде фашистам і край, і кінець. Сьогодні вони сунуть на схід, завтра поповзуть на захід. І не будемо впадати в розпач!
— Правду кажете, Олександре Івановичу, — підтвердив Юрко, — позавчора я чув біля переправи розмову двох есесівців, бідкалися, що під Києвом поліг майже весь їхній полк, залишилося їх менше батальйону. Скоро й ми дамо бій фашистам, закидаємо їх гранатами, — і хай знають. Наша підпільна група вже прийняла рішення.
Підполковник спохмурнів.
— Розкажи мені все, що ви там надумали. І нічого не приховуй. Зі мною можеш бути відвертим.
Юрко розповів, як ходили в ліс, як перенесли в бліндаж зброю, як ховали загиблих. Коли переказував зміст листа, ледве не заплакав.
Макаров поклав руку на плече, заспокоїв:
— Тримайся, Юрку, нічого не вдієш — війна!
— Яка ж це війна, — заперечив Юрко, — коли фашисти поранених постріляли, погнали їх в глинище — і всіх з автоматів… І дівчат убили! Вивезли на берег Прип'яті, поставили під вербами… Комендант Штарк зігнав людей на майдан, назвав нас рабами…
— Так це, Юрку, не проста війна, — суворо проказав Макаров, — а війна з фашистами! Це, хлопче, війна на знищення. Так її називають гітлерівці! Вони вирішили захопити нашу землю, а наш народ — знищити! І ми піднялися на Вітчизняну війну, стали на захист своєї Вітчизни! І не будемо хникати. Тепер розповідай, як ви думаєте давати бій гітлерівцям.
Юрко докладно розповів, як вони вирішили влаштувати засаду на схилах Заячої гори. Підполковник вислухав, сказав занепокоєно:
— Оце так вигадали! Принеси мою планшетку.
Юрко побіг у повітку, поліз на горище, дістав з-під дошки сховану планшетку підполковника. Макаров розгорнув карту, довго розглядав її, робив олівцем якісь позначки.
— Це не бойова операція, — сердито проказав він, — а справжнє самогубство! І не тільки вашої підпільної групи, а всього села! І дурне, безглузде самогубство! Ні — злочинне!..