Таємниця Зоряної кімнати

— Навіщо тобі чуже добро? — бідкалася дружина. — І так уже розголос пішов, що привіз Щупак пограбоване добро, позабирав пожитки постріляних. А як наші прийдуть? Що ти тоді скажеш? У якого Сірка очі позичати будеш? І партизани під боком. Он у Вишеньках убили старосту. Він теж хотів німцю догодити, вислужувався! Все нагороди від них чекав. Дочекався! І про синів подумай. У тебе, чоловіче, чотири сини в армії! Як же їм, маючи такого батька, На білому світі жити? І так на нас люди, як на ту чуму дивляться! Тобі вже й прізвисько дали — Чума!

Розмови з дружиною прикро вражали самолюбивого, гонористого Щупака. Правду говорила дружина. Нічого не міг їй заперечити. Тільки й того, що тупав ногами та лаявся. Не так воно все склалося, як бажалося.

Тижнів три тому Щупак одягнув чисту, випрасовану сорочку, чумарку, плисові штани, взув нові чоботи-витяжки, зібрав пожовклі купчі, що свідчили про земельну власність мешканця села Відрадне Юхима Щупака, і поїхав на прийом до коменданта Штарка. Він зайшов у кабінет, шанобливо поклонився, поклав перед німцем свої папери. Штарк здивовано позирав на купчі, поцяцьковані сургучевими та восковими печатками, нерозуміюче знизав плечима.

— Пане комендант, — улесливим, тремтячим від хвилювання голосом озвався Щупак, — це документи, купчі, які незаперечно свідчать про мою земельну власність. Прошу вас повернути мені мій хутір. Це ж моя кровна земелька, а її незаконно відібрали більшовики.

Перекладачка переказала прохання старости і вичікувально дивилася на коменданта. Штарк байдуже відсунув купчі на край стола, навіщось колупнув нігтем печатку з двоголовим орлом, зневажливо махнув рукою:

— Архів! Зараз всі ці папери — нічого не вартий мотлох. Землю треба заробити вірною й бездоганною службою «новому порядку».

Щупак відчув, що комендант не збирається повертати йому хутір, навіть не захотів подивитися на купчі. Староста розгублено втупився в перекладачку:

— Що каже пан комендант? — запитав він.

— Пан комендант сказав, — відповіла перекладачка, що всі ці папери — мотлох! Їм місце на смітнику!

— Як це на смітнику? — не повірив Щупак. — Це ж купчі на нашу землю, на наш хутір! Я його законний власник! За ті десятини мій дід, батько гроші платили! Свої, кревні! Як же тепер буде з приватою власністю? Чи повернуть мені мій хутір? Га?

— Пан комендант, — знову почала перекладачка, — пояснює, що тепер уся земля належить великій Німеччині. І всі оті землі, всі простори, — вона обвела навколо рукою, — завоювали німецькі солдати, заплатили за них своєю кров'ю.

— А як же буде з моїм хутором? — допитувався Щупак.

— Зрозумійте, пане старосто, — доводила перекладачка, — вся земля тепер належить німцям. Це їх власність. Хто буде вірою й правдою служити рейху — той одержить земельний наділ. Пізніше! А старі купчі хай їдять миші! Землю треба заслужити!

Щупак образився на коменданта, на перекладачку, на весь світ. Але виду не подав. Подумав і прийшов до висновку, що комендант Штарк говорив правду — землю треба справді заслужити. Іншого виходу нема. Пригадав він і виступ гебітскомісара фон Бібраха перед сільськими старостами. Бібрах запевняв, що за кожного впійманого або виданого комуніста-партизана даватимуть по півгектара землі. Це йому, Щупаку, треба спіймати п'ятдесят партизан, щоб повернути свій хутір. А спробуй їх спіймати! Скоріше самого зловлять.

Ночами Щупак не спав. Мучили сумніви, обценьками брав за горлянку острах. Це ж він жандармів на слід учительки Федорчук навів, видав їм родину лісника. Та ще Ситарчук. Хотіли вислужитися перед німцями, намагалися хутчій повідомити, хто винен в загибелі їх десанту. Ні, не думав Щупак, що повісять вчительку та родину лісника. Думав — потримають і випустять. А тепер від страху дрижаки б'ють. Рипне вночі віконниця — душа в п'яти так і пірне. Думає, партизани. А там чоловік учительки Микола Федорчук. Не подарує він смерті своєї дружини. І люди дивляться, мов на скаженого пса, кланяються, вітаються, а в очах ненависть, зневага. От, бач, Чумою прозвали.

Навіть дружина осудливо дивиться на нього, перечить. Не хоче бути з ним заодно. Сини в армії, десь б'ються з німцем, якщо живі. І мати за своїх дітей вболіває, просить погибелі окупанту. Все перевернулося, змішалося, змоталося в один "клубок. І вже не розв'язати, не розплутати оту обкипілу кров'ю зав'язь. А все через землю, через хутір! І не брався б за те старостування, якби не сподівання, що німець поверне землю. Не повернув! Та все одно, йому, старості, тепер одна надія — на німця. Поки німець тут — і він зверху, а піде фашист — на шматки рознесуть! Так зашморг на шию і накинуть! Нема йому тепер ні прощення, ні рятунку на своїй землі.

Намагається Щупак служити німцю на совість, та не сходяться тут кінці з кінцями. Де тільки можна, так і тягне до себе, гребе, що потрапляє під руки. А німець злодіїв не милує. Упіймає — пиши пропало. Злякався староста, як почув наказ коменданта з'явитися в комендатуру разом з Береговою. Почув несподіване розпорядження — покрився холодним потом. «Мабуть, — подумав, — доніс хтось Штарку, що видав за хабар біженцям фальшиві документи — і тепер каюк! Село режимне, а тут якісь непевні біженці!..» Як не боявся староста, як не тремтів, а все одно довелося їхати.