Гобіт, або Туди і Звідти

— А як же кінь? — запитав Торін. — Ти не згадав, що відішлеш його назад.

— Не згадав, бо не відішлю.

— І як же тоді з твоєю обіцянкою?

— Це моє діло. Я не відішлю коня назад — я повернуся верхи на ньому!

Тепер їм стало зрозуміло, що Ґандальф збирається покинути їх на самому узграниччі Морок-лісу, — й усі були в розпачі. Але хай би що вони белькотіли, це не змінило його рішення.

— Ми ж уже все з’ясували, коли орли висадили нас на Візкамені, — сказав чарівник. — І нічого сперечатись. У мене, як я й казав, є термінові справи на півдні — і я вже спізнююся через клопоти з вами, добродії. Ми, може, ще зустрінемося, перш ніж усе скінчиться, а може, звісно, й не зустрінемося. Це залежить від вашої фортуни, відваги і здорового глузду, до того ж я посилаю з вами пана Торбина. Я вже казав вам раніше, що в ньому закладено більше, ніж ви здогадуєтесь, і невдовзі ви самі в цьому переконаєтесь. Тож веселіше, Більбо, і не хмурся ти так! Веселіше, Торіне й Компанія! Врешті-решт, це ваша виправа. Згадайте про скарб, який чекає на вас, і забудьте про ліс та про дракона — принаймні до завтрашнього ранку!

І коли настав завтрашній ранок, він повторив те саме. Тож тепер їм не лишалося нічого іншого, як наповнити міхи водою з прозорого джерела, яке вони знайшли біля узлісся, і розв’ючити поні. Вони поділили вантаж якомога чесніше, проте Більбо вважав, що його частка нестерпно важка, й ідея плестися не одну милю з такою ношею на спині йому зовсім не подобалася.

— Та не переймайся ти так! — потішав його Торін. — Дуже швидко тягар полегшає. Гадаю, невдовзі, коли їжа почне закінчуватись, усі ми захочемо, щоб наші клунки стали тяжчими.

Тепер нарешті вони попрощалися з поні й повернули їхні морди у бік дому. Ті весело потрюхикали геть, очевидячки, дуже раді показати хвоста темному Морок-лісу. Коли поні подалися назад, Більбо міг би заприсягнутися, що з затінку дерев виступила постать, подібна до ведмежої, й хутко почвалала слідом за ними.

Тоді Ґандальф теж попрощався. Більбо сів на землю, почуваючись страшенно нещасним і прагнучи опинитися разом із чарівником верхи на його рославому коні. Після сніданку (дуже мізерного) гобіт зазирнув до лісу, і йому здалося, що вранці там так само темно, як і вночі, а ще дуже таємничо: «Таке відчуття, ніби хтось за тобою стежить і чигає на тебе», — сказав він сам собі.

— До побачення! — сказав Ґандальф Торінові. — І до побачення всім вам, до побачення! Через ліс навпростець — туди тепер ваша путь. Не звертайте зі стежки! — бо якщо таки звернете, то тисяча проти одного, що вам уже ніколи її не знайти і не вибратися з Морок-лісу, — а тоді не думаю, щоб я чи хтось інший колись побачив вас знову.