Гобіт, або Туди і Звідти
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- Переводчик: О. О’Лір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Туди і Звідти». Краткое содержание книги:
Написаний професором Толкіном для власних дітей, «Гобіт» відразу ж по виході у світ зустрів палке схвалення. Ця дивовижна історія, цілком закінчена та вивершена, водночас є преамбулою до «Володаря Перстенів». Видання, прикрашене чудовими ілюстраціями Алана Лі, задовольнить навіть найвибагливіших читачів.
Більбо здалося, що він розуміє, до чого хилить чарівник.
— Що ж нам робити, якщо він приведе сюди варґів і ґоблінів? — скрикнув він. — Нас усіх переловлять і переб’ють! Наскільки я пригадую, ви казали, що він не товаришує з ними.
— Так, казав. Але не будь дурним! Іди краще спати — твої мізки вже геть сонні.
Гобіт і справді почувався геть розбитим — і, оскільки робити було нічого, вклався в постіль. Під спів ґномів він задрімав, а думки про Беорна все одно лізли в його маленьку голівку: йому наснилися сотні чорних ведмедів, які повільно й тяжко кружляли і кружляли в танці на освітленому місяцем подвір’ї. Він прокинувся, коли всі ще спали, і знову почув те саме шкрябання, гупання, сопіння та гарчання, що й минулої ночі.
На ранок їх усіх побудив сам Беорн.
— А, ви ще тут! — гукнув він.
Тоді підхопив гобіта за барки і розреготався:
— Бачу, тебе ще не з’їли ні варґи, ні ґобліни, ні злі ведмеді! — І він украй нешанобливо тицьнув пальцем панові Торбину в камізельку. — Здоба й медок — і знов погладшав пампушок, — скаламбурив він. — Ходи сюди — отримаєш іще!
І всі пішли за ним снідати. Цього разу Беорн був дуже веселий: він справді був у напрочуд доброму гуморі й смішив їх різними кумедними історіями. їм не довелося довго сушити голову, де він пропадав і чому він до них такий ласкавий, бо господар розповів про все сам. Беорн побував за річкою, в горах, — звісно, у ведмежій подобі, — й упорався, як бачите, досить швидко. Побачивши випалену вовчу галявину, він відразу пересвідчився, що принаймні частина їхньої історії — правда. Але пересвідчився він не лише в цьому: він упіймав одного варґа й одного Ґобліна, які блукали лісами, і довідався від них, що ґоблінські патрулі разом із варґами досі вистежують ґномів — несамовито розлючені вбивством Верховного Ґобліна, а також попеченим носом вовка-вожака та загибеллю багатьох його найближчих поплічників, які знайшли свій кінець у полум’ї пожежі, влаштованої чарівником. Це все, що вони розповіли Беорнові, коли він їх допитав, але він здогадувався», що злі сили зараз розворушились і що невдовзі на прилеглі до г|р землі буде спрямовано великий набіг усієї ґоблінської армії разом із вовками-союзниками, щоб схопити ґномів і помститися людям та всім живим істотам у цих околицях — усім, хто, на думку ґоблінів, міг їх переховувати.
— Ота ваша історія — добра історія, — сказав Беорн, — але вона подобається мені ще більше тепер, коли я переконався, що вона правдива. Ви маєте пробачити мені, що я не повірив вам на слово. Якби ви жили на узграниччі Морок-лісу, то не вірили б на слово нікому, кого б не знали як облупленого. Власне, можу лишень сказати, що я чимскоріш поспішив додому, аби переконатися, що ви у безпеці, й запропонувати вам посильну допомогу. Тепер я буду кращої думки про ґномів. Убити Верховного Ґобліна, самого Верховного Ґобліна! — і він зловтішно пирснув собі під ніс.
— А що ви зробили з тим ґобліном і варґом? — раптом спитав Більбо.
— Ходи за мною і побачиш! — відказав Беорн і повів його за будинок.
Ґоблінова голова стирчала спереду на воротах, а варґову шкуру було прицвяховано до дерева відразу за ворітьми. Беорн був лютий до ворогів. Але зараз він був їхнім другом, і Ґандальф вирішив, що найкраще — розповісти йому всю їхню історію від самого початку, повідомивши й про мету їхньої подорожі, щоб вони могли отримати ту допомогу, яку він у змозі запропонувати.
І ось що Беорн їм пообіцяв. Він дасть кожному поні, а Ґандальфові — коня, щоб дістатися до лісу, і нав’ючить їх харчами, яких за економного споживання мусить вистачити на кілька тижнів, спакувавши все так, аби неважко було везти: горіхи, борошно, щільно закриті глечики з сушеними фруктами, червоні глиняні горнятка з медом і тістечка подвійної випічки, які довго зберігаються і навіть у малій кількості добре відновлюють сили в дорозі. Рецепт цих тістечок Беорн тримав у таємниці, але там точно був мед, як і майже в усій його їжі, й вони були смачні, хоч і викликали спрагу. Води, за його словами, їм брати не треба, бо дорогою до лісу траплятимуться струмки та джерела.
— Але шлях крізь Морок-ліс незвіданий, небезпечний і тяжкий, — застеріг Беорн. — Воду та їжу там знайти нелегко. Горіхи ще не достигли (втім, коли ви доберетеся до дальнього краю лісу, вони, напевно, вже відійдуть), а горіхи — це чи не все, що там росте їстівного. Усі живі істоти там злі, дикі й химерні. Я дам вам міхи на воду, кілька луків і стріли. Проте дуже сумніваюся, що в Морок-лісі ви знайдете бодай щось, придатне для їжі чи пиття. Є там, знаю, один струмок, чорний і швидкоплинний, який перетинає стежку. Вам не слід ані пити з нього, ні купатись у ньому, — я-бо чув, що він наводить сонні чари та несе забуття. І не думаю, щоб там, в імлистому присмерку, ви вполювали якусь дичину, їстівну чи неїстівну, не сходячи зі стежки. А сходити з неї вам НЕ МОЖНА в жодному разі.