Гобіт, або Туди і Звідти
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- Переводчик: О. О’Лір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Туди і Звідти». Краткое содержание книги:
Написаний професором Толкіном для власних дітей, «Гобіт» відразу ж по виході у світ зустрів палке схвалення. Ця дивовижна історія, цілком закінчена та вивершена, водночас є преамбулою до «Володаря Перстенів». Видання, прикрашене чудовими ілюстраціями Алана Лі, задовольнить навіть найвибагливіших читачів.
Це все, що я можу вам порадити. У самому лісі я мало чим можу вам допомогти, — ви мусите покластися на вашу фортуну й відвагу та на припаси, якими я вас забезпечив. Мушу вас просити: коли в’їдете до лісу, відішліть назад моїх поні та коня. А загалом, бажаю вам успіху — мій дім завжди відкритий для вас, якщо ви коли-небудь повернетеся сюди.
Звісно, вони подякували йому, безперестанку вклоняючись, махаючи каптурами і раз у раз проказуючи: «До ваших послуг, о господарю просторих дерев’яних хоромів!» Але їхня бадьорість підупала через його суворі слова, і вони зрозуміли, що пригода виходить набагато небезпечнішою, ніж їм здавалось, і що все одно, навіть якщо вони здолають усі небезпеки дороги, наприкінці на них чекатиме дракон.
Цілий ранок вони були заклопотані приготуваннями. Пополудні востаннє поїли разом із Беорном, а після трапези посідали на позичених скакунів і, наговоривши багато прощальних слів, доброю риссю виїхали за ворота.
Проминувши високу огорожу на сході Беорнових земель, вони рушили на північ, а тоді повернули на північний захід. За порадою Беорна, вони не скористалися головною лісовою дорогою, що тяглася на південь від його володінь. Якби вони обрали той напрямок, то їхня путь пролягла б уздовж струмка, який збігав із гір і з’єднувався з Великою Рікою на кілька миль південніше від Візкаменя. У тому місці був глибокий брід, який їм довелось би перетнути верхи на поні, а за ним — стежка, що вела до узлісся та до початку отієї старої лісової дороги. Але Беорн попередив їх, що цим шляхом тепер часто користуються ґобліни, а на східному краї лісова дорога, як він чув, уся позаростала, стала непроїжджою і веде в непролазні болота, де немає жодної стежки. До того ж на сході вона закінчується набагато південніше від Самотньої Гори, і їм не залишиться нічого іншого, як здійснити звідти довгий і тяжкий перехід на північ. А на північ од Візкаменя Морок-ліс підступає до берега Великої Ріки ближче — і, хоча до гір (і до ґоблінів) звідти теж рукою подати, Беорн порадив їм обрати саме цей шлях: бо на відстані п’ятьох днів путі верхи, просто на північ од Візкаменя, починається мало кому відома стежка через Морок-ліс, яка майже навпростець виводить до Самотньої Гори.
— Ґобліни, — пояснював Беорн, — не наважаться переправитися через Велику Ріку ближче, ніж за сто миль на північ од Візкаменя, ні наблизитися до мого будинку — вночі він добре захищений! — але на вашому місці я б поскакав якомога швидше, бо якщо вони влаштують набіг уже зараз, то переправляться через річку на півдні й обнишпорять усі узлісся, щоб відрізати вам шлях, — а варґи бігають швидше за поні. Тож вам безпечніше податися на північ, навіть якщо здаватиметься, що ви повертаєтеся назад, до ґоблінських укріплень, — бо це те, чого ґобліни чекають найменше, і їм доведеться довше гнатися за вами. А тепер — у путь, і якомога швидше!
Ось чому вони їхали зараз мовчки, пускаючи поні вчвал, де ґрунт був рівний і росла трава; ліворуч темніли гори, спереду наближалася смужка ріки, облямована деревами. Коли вони виїхали, сонце щойно починало хилитися на захід, і до самого смерку воно золотило довколишні терени. Якось важко було думати про ґоблінів, котрі женуться за ними десь позаду, — тож, коли їх віддаляло від Беорнового будинку вже багато миль, вони знову почали балакати і співати, забуваючи про темну лісову стежку, що лежала попереду. Але надвечір, коли спустилися сутінки й гірські шпилі запалали у вечоровій заграві, вони влаштували привал і виставили сторожу — проте більшість спала неспокійно, ніби чуючи вві сні виття вовків і крики ґоблінів.
Однак наступний ранок видався ясним і погідним. На землі, ніби восени, білів туман, повітря було прохолодне, але невдовзі на сході встало червоне сонце й тумани щезли, — і, доки тіні ще не покоротшали, наші мандрівники знову рушили в путь. Вони їхали вже другий день і весь той час не бачили нічого, крім трави, квітів, пташок, поодиноких дерев та — зрідка — невеликих стад благородних оленів, які або паслись, або, опівдні, відпочивали в затінку. Часом Більбо помічав, як із високої трави стирчали ріжки ланей, і думав спершу, що то сухі гілочки. Надвечір третього дня мандрівники так завзято поспішали (бо ж Беорн казав, що вони досягнуть в’їзду в ліс на ранок четвертого дня), що скакали й після смерку, і якийсь час уночі під місяцем. Коли місячне сяйво померкло, Більбо стали ввижатися, то праворуч, то ліворуч, невиразні обриси великого ведмедя, який скрадався в тому ж напрямку. Та коли гобіт наважився сказати про це Ґандальфові, чарівник відповів лише: