Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Научная фантастика » Місто заклиначів дощу
Місто заклиначів дощу - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Місто заклиначів дощу

Электронная книга - «Місто заклиначів дощу». Краткое содержание книги:

Александр фон Гумбольдт був найбільшим мандрівником і вченим-натуралістом кінця 18 — середини 19 століття. Маршрути експедицій завели його далеко за межі Європи — до Центральної Азії, Південної та Північної Америки. Він помер у 1865 році, не залишивши після себе прямих нащадків. Герой цього роману Карл Фрідріх фон Гумбольдт не має до нього стосунку і є витвором авторської фантазії.
Це історія про людину на ім’я Карл Фрідріх Донхаузер, котрий називав себе сином великого натураліста Вільгельма фон Гумбольдта.
Разом зі своїми вірними супутниками він не раз навідувався до найвіддаленіших і найменш досліджених куточків Землі, стираючи одну за одною з карти «білі плями».
Він відкривав невідомі світові народи й племена, зав’язував дружбу з неймовірними істотами, відшукував фантастичні скарби і звідав при цьому просто-таки грандіозні пригоди.
1 ... 47 48 49 50 51 52 53 54 55 ... 66
Перейти на страницу:

— Ні. А надто тоді, коли вони з’являються в такій кількості. Десяток чи навіть сотня будівель — не така вже велика плата за те, щоб тривало існування нашого народу. Так повелося з дуже давніх часів. Біда в іншому — за наших днів чисельність «підземних» стрімко зростає, а проміжки між їхніми нашестями стають усе коротшими. Сьогоднішній бій виявився вдалим, тому що було сухо. А коли ллє дощ і полум’я ледве знаходить собі поживу, нам доводиться сутужно. Воїни змушені відбиватися від чудовиськ тільки мечами та списами. Ви билися з одним із них, і знаєте, з якою люттю і завзятістю вони нападають на людей. Рік тому уку пача обрушилися на нас у сезон дощів. Того дня кожен третій з наших кращих воїнів пішов до Віракоче — творця всього і повелителя смерті. Похоронні багаття горіли три дні поспіль…

Юпан із гіркотою замовк.

— Давайте дочекаємося результатів моїх досліджень, — сказав Гумбольдт. — Можливо, існує засіб, який допоможе вам позбавитися від «підземних» раз і назавжди.

44

Гондола зупинилася. Машиніст відчинив дверці і дозволив їм вийти.

Перед мандрівцями тягнулася галерея, що вела до будинків у формі довгастих циліндрів, поставлених на торець. Оскар, своїм звичаєм, плентався у хвості, час від часу кидаючи погляди через гранітний парапет.

Панорама ущелини, що відкривалася перед ним, захоплювала дух. Виявляється, вони дісталися до найвищої точки міста. Сади, поля і плантації виглядали звідси малесенькими клітинками на шахівниці, а мости, площі і храми здавалися дитячими іграшками. Навколо не було ні душі — мабуть, тут була заборонена для городян зона, куди мали доступ лише небагато хто.

— Що це за пластини? — запитала Шарлотта, закидаючи голову. Прямо над їхніми головами тягнувся кам’яний дашок, що був природним захистом від каменепадів і одночасно правив за опертя для прозорих голубуватих поверхонь.

— Сонячні колектори, — відповів Гумбольдт. — Пластини, виготовлені, швидше за все, з чистого кремнію, за допомогою яких можна перетворювати сонячне світло на електрику. Такі самі, як на «Хуракані», тільки в тисячу разів більші.

Підійшовши до першого будинку, Юпан потягнув за шнур, що звисав біля входу. Пролунав мелодійний дзвін дзвоника. Оскар прислухався. До дверей наближалися швидкі кроки — і ось вони відчинилися.

В отворі з’явився невисокий чоловік у дивному головному уборі, замшевому жилеті й таких самих туфлях і зміряв чужаків, що прибули разом із верховним жерцем, недовірливим поглядом. Із глибини будинку тягнуло якимись реактивами, чулися шипіння і клекотання, немов там працювала потужна парова машина, вибивалися клуби бурого диму.

Втім, тому, хто їм відчинив, це, як здавалося, нітрохи не заважало — він просто не звертав уваги на такі дрібниці. Побачивши жерця, він стримано уклонився і склав руки у вітальному жесті. Потім обидва перекинулися кількома словами, і Юпан обернувся до гостей:

— Перед вами Хуаскар, наш головний алхімік, людина вчена й поважна. Я запитав його, чи буде вам дозволено увійти до його лабораторії, але він згоден впустити туди тільки одного з вас. І то лише за умови, що той у всьому дотримуватиме його вказівок.

— Тільки одного? — із жалем запитав Оскар. — Але чому?

— З міркувань безпеки. Будь-яка необережність у цьому будинку може обернутися непоправним лихом для всього Ксі’мала.

— Я готовий. — Гумбольдт уклонився алхімікові. — Скажіть йому, що він може цілком покластися на мене.

Юпан переклав.

Чоловік у дивному головному уборі кивнув і квапливо сказав:

— Аллічу ама пітайчу!

— Що він сказав? — запитала Еліза.

— Він каже, що тут категорично заборонено користуватися вогнем. Крім того, необхідно надіти спеціальний одяг. Тут усюди небезпечні речовини. Вам доведеться перевдягнутися.

— Не заперечую, — відгукнувся Гумбольдт. — Але треба поквапитися — ми не повинні гаяти ні хвилини!

З цими словами він, випередивши жерця і алхіміка, переступив поріг і зник у надрах лабораторії.

— А що ж нам тепер робити? — запитав Оскар.

— Залишається тільки чекати, — відповіла Шарлотта. — По той бік цього будинку я бачила кам’яні сходинки, там можна присісти. Невеликий перепочинок нам зовсім не зашкодить.

— Не найкращий час для сонячних ванн, — пробурчав Оскар. — Я страшенно зголоднів. З учорашнього вечора у мене в роті не було й крихти. Непогано б десь роздобути перекусити.

— Чудова ідея, — підтримав його Босуелл. — Та тільки як нам порозумітися з індіанцями?

— Я спробую, — сказала Шарлотта, кинувши погляд на охоронців, що супроводжували їх. — Я, звичайно, не лінгафон, але щоб попросити поїсти, моїх знань кечуа цілком вистачить.

— Коли вже ти берешся за це, — сказала Еліза, — попроси заразом чогось попити. Я просто вмираю від спраги.

Шарлотта зразу ж попрямувала до одного з воїнів — міцного молодого індіанця із смаглявим обличчям, чорною, як смола, косою і жвавими очима. Через силу підшукуючи слова, дівчина запитала:

— Канчу імаллапас мікчунапак?

Обличчя воїна, спочатку недовірливе, проясніло.

— Арі, — відповів він.

Шарлотта промовила з усмішкою:

— Аллічу к’уньї унута мунані.

— Арі, арі! — воїн коротко вклонився і помчав назад до підйомника.

— Здається, у тебе вийшло, — зауважив Оскар.

— Без будь-яких «здається». Так і є.

— Дивно, — сказав Босуелл. — Коли ти встигла опанувати їхню мову?

— Одна шкільна подруга навчила мене. Це було в Швейцарії.

— У тебе справжній талант до мов. Така людина могла б стати мені в пригоді в одній з наступних експедицій. — Він жартівливо підморгнув дівчині. — Що ти у них попросила?

Шарлотта знизала плечима.

— Уявлення не маю. Просто чого-небудь попоїсти. Може, те, що вони принесуть, виявиться неїстівним, а може, навпаки. Щось подібне до сюрпризу.

Хвилин за десять з’явився слуга з дерев’яним коромислом на плечах. До коромисла були підвішені місткі кошики, закриті тканиною. Розстеливши на широких сходах тканину, він почав виймати з кошиків глиняні судки й посудини і розставляти їх на низьких дерев’яних лавках, які приніс услід один із воїнів.

Коли мандрівники одну за одною підняли покришки судків, звідти повалила ароматна пара. В одному виявилися тонкі кукурудзяні коржики, у другому — густий м’ясний соус із морквою і перцем чилі. Були там також смажені солодкі перці і андська картопля.

— На вигляд симпатичне! — Оскар миттю начерпав густого супу в миску. — Як це називається?

— Імаюкмі чайї мікчуна? — запитала Шарлотта у слуги.

— Хака часкі, — відповів той. — Сумак мікчуна.

— Він каже, що це їхня традиційна їжа. Вона не надто гостра, тож можна їсти без побоювання.

Оскар роззирнувся, шукаючи ложки або виделки, а не знайшовши, вирішив не утруднювати собі життя і просто вмочив коржик у соус. Слуга схвально усміхнувся йому, і Оскар вирішив, що все робить правильно.

— М-м, смачно! — промимрив він із набитим ротом. — Нагадує кролика.

— Це куві, морська свинка, — переклала Шарлотта.

— Не думав, що їх їдять, — зауважив Оскар, відправляючи за щоку наступний шматок коржика із соусом. — І зовсім не схоже на свинину — просто тане в роті!

Вони вже збиралися взятися до добавки, як раптом відчинилися двері лабораторії. В отворі з’явилася висока постать, із голови до ніг закутана у брунатний шкіряний балахон, у якому залишався тільки вузький проріз для очей. На поверхні шкіри виднілися жовті плями — напевно, сліди їдких реактивів.

Людина в балахоні ступила кілька нетвердих кроків і зупинилася. Тільки тоді Оскар упізнав у ній Гумбольдта. Він хотів був кинутися на допомогу, але вчений застережливо підніс угору руку.

— Не підходьте до мене, — глухо сказав він. — Залишайтеся на місці.

У руці в Гумбольдта була невелика скляна посудина, з-під пробки якої просотувався зеленуватий дим, а навколо поступово поширювався огидний запах.

У Оскара защипало в носі, а про те, щоб продовжити трапезу, не могло бути й мови. Навіть воїни, в чиїй безстрашності він переконався на власні очі, відсахнулися.

1 ... 47 48 49 50 51 52 53 54 55 ... 66
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)