Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років
- Автор: Днистровый Анатолий, Карпа Ирена Игоревна
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0808-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років». Краткое содержание книги:
Cоня біжить. Соня летить. З плечей жінки попереду зісковзує строкатий шифоновий шалик і падає на хідник, наче пелюстка якоїсь небесної квітки. Жінка цього не помічає. Соня підхоплює шалик і наздоганяє жінку. «Ось, ви загубили», — каже Соня жінці, усміхається і біжить до підземного переходу. Соня зараз перевела б сліпу бабусю через дорогу, взяла б на руки і заспокоїла немовля, що кричить у синьому возику, заспокоїла би маму, що кричить на немовля, Соня зараз змастила би бомжу виразки й нагодувала б усіх міських псів, голубів, котів і пацюків, випустила б на волю водія тролейбусу — пити живе розливне пиво — і сама повела б тролейбус! Соня збігає до прохолодного підземного переходу і притуляється голою спиною до кахляної стіни. Соня спостерігає за тіткою, котра безуспішно намагається продати квіти. Тітка зморена, квіти зморені, поодинокі люди швидко проминають підземний перехід. Щойно Соня вирішує купити у тітки найзів’яліший букет і лізе до сумочки по гроші, тітка зітхає, кидає букети під стіну і йде геть. Їй треба ще встигнути на електричку. Соня підбігає і навпочіпки присідає над конаючими букетами. Бере їх на руки. Тітка обертається. «Гей, а гроші?! — кричить тітка. — Що ж ти не заплатила, а щоб тебе розірвало, куррва!» Соня, з помираючими кольорами в оберемку, втікає, наче злодюжка. Соня пробігає повз чортове колесо. Летить парком. Парк летить. Наче веселкова бульбашка з діафільмами — з катамаранами, поплавками розкришеної булки і несвіжими лебедями у ставку, з великими деревами не першої зелені, з обшарпаним тиром, засіяними сонячним і соняшниковим лушпинням тінистими алеями, поламаними лавочками, перекинутими смітниками, з компанією бухих гопів, з блатняком під гітару, з голубами, горобцями і жінкою в синіх розмазаних тінях і червоних босоніжках. Кульовою блискавицею парк підлітає до дверей під’їзду панельної малосімейки, чавунним ядром ввалюється в будинок, приймає форму Соні й відсапується. Соня, задихаючись до кров’янистого присмаку під язиком, притискаючи до волаючої від болю печінки квітковий віник, біжить запльованими сходами. Оббиті дерматином двері Костикової квартири прихилені. Соня, не спиняючись, влітає всередину й з розгону втеліщується в голу мокру тілисту блонду.
Соня і блонда закричали і відскочили одна від одної водночас. Блонда притисла до грудей білий махровий рушник. Соня притисла до грудей обдертий квітковий віник. На порозі лазнички виник голий Костик.
Півторасекундна відбивка між сюжетами.
Мить усі троє витріщаються одне на одного. Блонда кидається до спальні — капці й кеди випорскують з-під неї, мов горобці. Соня чомусь кидається в бік лазнички, ковзається, вгатившись ліктем у стіну, й вискакує на кухню. Мабуть, за звичним імпульсом, тому що, виходячи з цієї лазнички раніше, Соня завжди завертала до кухні. Кухня вкривається сіткою павутинних веселкових тріщинок, мовби Соня розбила собою скляний простір. «Нащо я сюди прийшла?! — думає Соня. — Двері не тут. Це кухня. Я не хочу йти повз цих… повз них… не хочу повз них проходити знову». «Я вийду у вікно», — натхненно думає Соня, підбігаючи до вікна. На підвіконні сидить жінка під білою парасолею. Невимовної краси вогненна веселка чистого спектру. Строкате віяло незліченних рук з кинджалами, дзеркалами, барабанчиками дамару, гаками, ласо, луками і стрілами мигтить Соні в очах, безліч триоких ультрамаринових, жовтих, смарагдових, рубінових, білих облич з вищиреними іклами, сонми очей, мов павичів хвіст діамантово ограненого простору, спалахи шовку, квіти, черепи й коштовності… «Хто ти?» — думає Соня і одразу ж чує: «Захисниця». «То захисти мене! — розпачливо кричить Соня. — Пошинкуй їх на квашену капусту, вбий їх!» «Я тебе вже захистила, — чує Соня. — Ти вийдеш крізь двері і житимеш».
Захисники — не знаряддя помсти. У тебе немає вибору, бо ти — це те, що спонтанно відбувається. Вибирає завжди «я» — між огидою і бажанням, приязню і неприязню, коханням і ненавистю. Якщо немає «я» — немає і вибору, бо нема кому йти за емоціями і вибирати. Все просто відбувається. Ти — це я.
Соні здається, що цей псилоцибіново барвистий вибух стався між вдихом і видихом — просто в сонячному сплетінні між ребрами, наче тіло виплеснулося з себе крижаною, аж білою водою і тріпотливими рибками- неонами, заляпавши увесь світ червоним і синім, зеленим і жовтим, помаранчевим і фіолетовим. Прозорість і світло світу без оцінок і суджень. Соня отямлюється біля прочинених вхідних дверей і пригадує, що кілька разів двері в цій хаті лишалися ось так прихиленими, коли Костик з вулиці заносив її, Соню, на руках одразу до ліжка й ніхто не йшов ці двері зачиняти, про них взагалі ніхто не згадував. Хіба що Соня, коли вже збиралася. «Дивись, — говорила вона Костику, — а двері весь цей час були відкриті».