Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

— Я тебе люблю, — пропихає голову в білий реглан. — Тобі щось купити?

— Кефір, — каже Соня.

Зісковзує зі столу, волочить за собою помаранчево- червоне, мов розплесканий спадень, парео з китицями. Слухає відлуння затраснутих дверей. Вмикає чайник. Заварює чай. Порпається в залізному пуделочку, перебираючи холодними пальцями чайне листя, і видобуває нарешті намистину з чеського скла. Піднімає її двома пальцями до рівня очей, дивиться проти світла. Вікно кухні видається заклеєним сірою креслярською калькою. Але грані намистини однаково підморгують жовтими, ультрамариновими, рубіновими, бузковими й смарагдовими зблисками. Це не вогні чистого спектру — це кольори звичайної липневої веселки над містом. Так думає Соня.

Траскають вхідні двері. Шурхотять в коридорі супермаркетовий пакет і Костикова вітрівка. Костик заносить шурхіт пакету до кухні, наче фонограму дощу з вулиці.

— Кефір. Яблука. Хліб. Віскі. Сир. Копчений вугор.

Костик викладає на стіл і називає продукти. Утворюється натюрморт. Пакет Костик зминає і викидає в сміття.

— Копчений вугор? — Соня ховає в кулаці намистину з чеського скла.

— Я подумав, тобі по всьому захочеться чогось такого.

— Ти мене залякуєш?

— Копчений вугор — це те, що неможливо уявити?

— Неможливо уявити, після чого може захотітися раптом саме копченого вугра. Хіба непорочна вагітність від грибів, — каже Соня.

«Навіщо він мені це говорить?» — подумала Соня, коли Костик поцілував її і сказав, що поїде на два тижні в гори масажувати лижників і сновбордистів. Я вже дізналася про Костикових клієнтів все, що знає про них він. Про всіх цих народних депутатів і дружин бізнесменів, з яких чорнуху не масажами виминати, а турбонасосом викачувати і срібними кулями вистрелювати, про скалічених спортсменів і танцюристів, депресивних тренерів і пещених модельок, пещених тренерів і депресивних модельок. І що мені з цим робити? Навіщо мені це? А йому? Йому — навіщо пам’ятати, думати і говорити про все це? Ніби зачарована любов скресла і з ополонок вигулькує все більше і більше людей. Він запитує, про що я думаю. Наче боїться, що ми розірвемось, як нитка, якщо на цю нитку не нанизувати слова. Але нитки зазвичай рвуться від постійного тертя. Я бачила те, що живе в хаті. Про це я і думаю. Але не можу добрати слів, аби пояснити це Костику. Натужно думаю, як йому пояснити, про що я думаю, а треба було б просто взяти і розповісти. Коли прийшли гриби, Лісовик теж побачив. І нам з ним не треба було говорити — все було очевидним. «Я думаю, — думає Соня, — що навіть зображення збігалося, хоча це не суттєво: зображення з’являються і зникають, вони просто є, вони тільки відбивають спосіб сприйняття. Ми просто мовчки сиділи і бачили невимовної краси жіночу форму з білою парасолею, розквітлу з чистого спектру, безліч очей, що сяяли живими вогнями, окремі предмети натюрморту в зниклому просторі, усмішку копченого вугра, завихрення спазматичного реготу Маринки і Костика, світло, веселки, безмежний світ, нас всіх у цьому світі — просто як дзеркальні відображення, веселкові сліди і прозорі відбитки спонтанного безмежжя. Якби це побачив Костик, нам не треба було б говорити. Або ми намагалися б описати це одне одному й тоді мали би спільне зусилля розмови, спільне бажання поділитися побаченим і… і що? Він би теж не зміг про це говорити. Ми би просто знали щось одне, спільне. І що? Не знаю що. Чому в ефірці пропав сигнал? Нема фази. Але хоч не було б цих словесних натюрмортів. Клієнти. Остеохондроз. Новий фільм. Нова книга. Як вони набухалися вчора, то капєц, і уяви собі… друзі. Нічні клуби. Пози… давай іще так. Новини. Копчений вугор».