Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

— Ти не проти паровоза? — запитав він, розглядаючи її побите лице, розсічену брову і розбиту нижню губу, кров, що запеклась на чолі, щоці й над верхньою губою, і темну припухлість під правим оком.

Вона мовчки покрутила головою, заплющивши очі від раптового приступу нудоти.

— Так економніше, — пояснив він перед тим, як глибоко затягнутись.

Косяк тихенько затріщав і блимнув помаранчевим вогником. Він встав поруч із нею на коліна, нахилився вперед, до її розтулених потрісканих уст — вона стріпнулася, наче рибина, що відчула поруч із зябрами тиск сталевого леза, а тоді розслабилась і покірно прийняла в себе пахучу хмару диму.

Він майже впритул продовжував вивчати її обличчя.

— Чуєш, а ти гарна була — моделька, чи що? — Він лукаво примружив очі, посміхнувся і чи то сором’язливо, чи то спантеличено почухав своєю великою лабегою короткий їжачок волосся на голові.

— Ти теж так нічого, морячок. — Вона схилила голову на ліве плече, ближче до його обличчя, напіврозплющила темні вологі очі і спробувала посміхнутись, але біль не дозволив їй цього зробити.

— Бля, — вилаялась вона, і її обличчям промайнула вперта тінь, за якою несподівано проступило лагідне умиротворення. — Зачепило. Хороша трава, морячок. І давай без «була» — я ще є, чуєш?

— Ненадовго, — пообіцяв він і знову затягнувся.

Вона вже підставила йому свій жадібний рот, ревниво стежачи за діловим задоволенням на його хижацькому обличчі. Він припав до неї — збоку це було схоже на поцілунок.

Якийсь час курили мовчки. Вона важко дихала. Від неї несло потом і кров’ю. Від нього — лише потом. Задушливе, густе нічне повітря тріщало цикадами і дзвеніло злючими комарами. Добре, хоч дим трохи їх розлякав.

Раптом вона хрипко засміялася.

— Ти чого?

— Сушить, зараза. — Він чув, як її язик липне до піднебіння. — Маєш щось пити, морячок?

Він знайшов у рюкзаку маленьку пляшечку негазованої «Моршинської», розкрутив і приклав їй до рота. Вона жадібно припала, а він дивився, як довго-довго, повільно і багато вона п’є, як пожадливо ковтає, як рухається при цьому її чітко окреслена, немов вирізьблена, нижня щелепа, відчував, як вода приємно зволожує і охолоджує подразнену гортань, як стікає горлом у стравохід, бачив, як вона затікає у шлунок, і точно знав, як від цього добре, як приємно дівчині, незважаючи на страх, і біль, і на те, що від води лоскоче і пече поранену губу й підборіддя, по яких струменить рідина, точно знав, яке задоволення вона зараз отримує.

Це тривало і тривало. Врешті він підніс пляшку до своїх губ і допив останній ковток.

— Бля, а тепер їсти хочеться. Оселедця, чорного хліба, шоколадних цукерок і персиків. І запивати грейпфрутовим соком. У тебе є щось пожерти, морячок? — запитала дівчина.

Він посміхнувся, мружачись ще більше — тепер цей вираз, ця мирна, осяйна, розгублена й лукава примруженість наче прилипла до його порізаного променями зморшок і шрамів, дещо поношеного обличчя, — і розвів руками, ніби вибачаючись: