Тут баба ворожила (2006)
- Автор: Паняєва Наталя
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-092-3
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тут баба ворожила (2006)». Краткое содержание книги:
А що скажете, якщо вам запропонують поворожити на смерть із гарантією? Тобто фірма гарантує, що той, на кого ви ворожите, обов’язково захворіє й помре впродовж кількох місяців. І все законно — контракт, штрафні санкції, оплата.
Герої нового роману Наталі Паняєвої «Тут баба ворожила» потрапили саме в таку ситуацію. І їм залишається вибір — або кликати на захист іншу ворожку, або…
Містика в нашому житті межує з реальністю. І кожен сам собі вибирає місце відносно цієї межі. Головне — щоб усе закінчилося щасливо.
Не гаючи часу, майор Дементій вирішив відвідати товариство «Друг споживача», в якому працювала покійна Ольга Іванівна Степаненко. Він не виключав, що товариство зникло невідомо куди. Якщо, звичайно, воно було створено зі злочинною метою.
Однак воно існувало і справді знаходилося за адресою, зазначеною у паперах майора.
Це була звичайна двокімнатна квартира, обставлена старими недолугими меблями. Працювали там самі жінки. Але майор почувався серед жінок, як риба у воді.
Викликавши загальне пожвавлення, Дементій всівся за найближчій стіл. Якась із працівниць запропонувала йому чаю і заходилася клопотатися біля кип’ятильника.
— Дівчатка, ви мене не спалите разом із вашою конторою? — весело запитав майор дівчаток, наймолодшій із яких було далеко за сорок. Він давно вже не бачив такої допотопної техніки. — Невже вам ваші боси не можуть купити пристойний чайник?
— Вони краще собі куплять, — похмуро відповіла жінка, на вигляд наймолодша серед усіх. Решта зашикали на неї.
Дементій вирішив звернути увагу саме на неї. Для початку він розпитав про призначення їхньої роботи.
— А що робота, — відповіла метка молодичка. — Ходимо по людях і питаємо. Хто яким милом миється, якою пастою чистить зуби. Інколи питаємо про ліки, інколи про косметичні засоби.
— На вулиці?
— Буває, що на вулиці, а часом нам загадують опитати мешканців якогось певного будинку.
— А хто обирає будинок?
— Наш бос, — загомоніли і решта. — Приходить і приносить адресу, а також список питань.
— Тільки ми не любимо ходити по квартирах, — знову втрутилася та сама молодиця. — Писанини більше.
— Як це? — здивувався Дементій.
— Якщо ми опитуємо певний будинок, то мусимо писати звіт, указувати номер квартири, прізвище або ім’я та інші дані, — відповіла літня жінка, яка перед тим намагалася напоїти майора чаєм. — А чому ви питаєте?
— Я прийшов розпитати вас про Ольгу Іванівну, — пояснив майор, — але позаяк ніколи не мав справу з такою організацією, як ваша, вирішив ознайомитися з умовами праці. Ви ж не проти?
— Звичайно, ні. Але після смерті Ольги минуло багато часу. Чого це вона вас цікавить?
— Ми не знайшли її рідних. Я подумав, можливо, ви знаєте когось.
— Не було в неї рідних, — авторитетно відповіла літня жінка.
Співробітниці Ольги Іванівни розповіли майорові те, що вже було відомо від її хазяйки.
Зрозумівши, що нічого нового він тут не довідається, Дементій попрощався і вийшов. Але на вулиці майор затримався, очікуючи моторну молодичку.
Скоро жінки вийшли і розбіглися у різні боки. Майор терпляче чекав. Ось і вона. Він підійшов до жінки і легенько торкнувся її ліктя. Вона вдавано зойкнула.
— Це ви? Ви мене налякали!
— Певен, що вас так легко не налякати, — посміхнувся майор. — Ви така контактна, мабуть, ви добре вмієте опитувати споживачів, еге ж?
— Бос мене хвалить!
— А як щодо Ольги?
— Їй не дуже подобалася ця робота. Вона збиралася звільнятися.
Це була новина для майора.
— Чому?
— Їй здавалося, що тут щось нечисто. Я говорила з нею днів за три до її хвороби. Вона сказала, що питання дуже дивні. Начебто серед них багато таких, що лише про людське око, а насправді відповідь потрібна лише на одне. І ще їй не подобалося, що примушують опитувати лише якийсь певний будинок. Вона казала, що таким чином уявлення про громадську думку скласти не можна.
— Вона в цьому розбиралася?
— Так. Вона закінчила якийсь технікум, де вивчають статистику. А ще вона сказала…
— Ну-ну… — підохотив її майор.
— Я не знаю, чи стосується це нашої розмови, — затнулася жінка. — Адже нас це не стосується. Платять гроші — добре. А в неї були якісь підозри.
— Що навело її на підозри?
— Вона казала, що якось побачила одного чоловіка, коли той виходив із будинку, де йому не було що робити і де ми перед тим проводили опитування. Вона ще сказала, наче він ніс сумку з інструментами, і спитала мене, чи не знаю я Володарку.
— А ви знаєте?
— Містечко?
— Ні. Є така жінка, вона чи то ворожка, чи то екстрасенс.
— Шахрайка, одним словом, — підсумувала молодичка.
Наступні кілька днів не принесли полегшення. Авенір, закинувши роботу, займався лише Русею. Він картав себе за те, що втягнув дівчину у небезпечну справу. Але у глибині душі він розумів, що його більше мучить усвідомлення того, що жертва Русі не допомогла розв’язати таємницю. Якби справу було розкрито, вимушена хвороба дівчини не виглядала б такою безглуздою…