Тут баба ворожила (2006)
- Автор: Паняєва Наталя
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-092-3
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тут баба ворожила (2006)». Краткое содержание книги:
А що скажете, якщо вам запропонують поворожити на смерть із гарантією? Тобто фірма гарантує, що той, на кого ви ворожите, обов’язково захворіє й помре впродовж кількох місяців. І все законно — контракт, штрафні санкції, оплата.
Герої нового роману Наталі Паняєвої «Тут баба ворожила» потрапили саме в таку ситуацію. І їм залишається вибір — або кликати на захист іншу ворожку, або…
Містика в нашому житті межує з реальністю. І кожен сам собі вибирає місце відносно цієї межі. Головне — щоб усе закінчилося щасливо.
— Маєш рацію. Цілком імовірно, якщо вона впізнала того чоловіка, то той чоловік також впізнав її. Таким чином, вона стала небезпечним свідком. І отець Юрій — в силу того, що дізнався на сповіді, — теж. Тому його і вбили.
— Цілком логічний висновок. А ти знаєш, хто цей чоловік?
— Здогадуюсь. Але не маю жодних доказів проти нього. І зібрати їх буде складно — тепер вся банда зачаїлася. І ти мусиш зачаїтися. Тільки нещасного випадку з тобою не вистачає. Адже ти теж небезпечний свідок! І літаєш на своєму скутері, як навіжений. Давно слід купити собі солідну машину!
Авенір засміявся:
— Коли ви навчитеся розгрібати пробки, тоді, може, і куплю. Або коли одружуся.
— У такому разі бажаю тобі одружитися якнайшвидше. Даруй, але мушу їхати. Не хвилюйся, я певен, що з Русею все буде гаразд, — з цими словами майор попрямував до виходу, а Дейкало залишився сам очікувати результатів.
Проте настрій у нього суттєво поліпшився.
Минуло майже два тижні. Руся почувалася значно краще, але з лікарні її ще не відпускали. Дейкало відвідував її щодня, носив фрукти і свіжі журнали. Він написав кілька статей для газети, виконуючи свої обов’язки, але у вільний час працював над записами про Володарку. Авенір сподівався коли-небудь, коли Дементій посадить нарешті всю компанію за ґрати, опублікувати сенсаційну статтю про цю справу. Тому нетерпляче чекав на сигнал від майора. Але той мовчав.
І ось нарешті рано вранці у Дейкала задзвонив телефон. Авенір саме голився у ванній.
Він підбіг до апарата лише за п’ятим дзвінком і вже не сподівався, що встигне.
Авенір відчував, що це — важливий дзвінок. Адже хто дзвонитиме так рано через дрібниці? Хіба що помиляться номером.
Він схопив слухавку і почув голос майора Дементія.
— Нарешті! — вирвалося в Авеніра з полегшенням. — Я вже думав, ти ніколи не подзвониш!
— Для початку — доброго ранку, — відповів майор.
— Доброго ранку! Я чекав твого дзвінка, — трохи заспокоївся Дейкало.
— От і дочекався, — безтурботно повідомив майор. — Приїжджай сьогодні об одинадцятій до мене. Тільки давай одразу домовимося. Ти — мій оперативник. Мовчи і спостерігай.
— Що ти задумав? — спитав Дейкало.
— Спробую розколоти головного злочинця, — так само безтурботно відповів Дементій. — Отже, не запізнюйся.
— Та я заради такого, — загорлав Авенір, — з восьмої буду стирчати у тебе під дверима. Але ексклюзив мій!
— Добре, — миролюбно відповів майор і поклав слухавку.
Тепер Дейкало вже не мав часу гратися з бритвою. Він нашвидку проковтнув каву та бутерброд і кинувся до дверей.
До відділку він і справді приїхав зарано, сподіваючись вивідати щось у Дементія, але той був надто зайнятий, або вдавав це. Тому Авенірові довелося без діла тинятися коридорами. Аж раптом він побачив, як із ліфта два оперативники, яких він кілька разів зустрічав у Дементія в кабінеті, викочують візок пана Картамиша. Авенір кинувся до нього:
— Добридень, пане Картамиш! І ви тут?
— Сердечно вас вітаю, друже, — поважно кивнув пан Картамиш. — Мене попросили зайти до пана майора Дементія. Я пам’ятаю, це ваш знайомий, чи не так?
— Так, справді, — трохи розгубився Авенір. — Але з якої причини?
— Думаю, ми зараз про це довідаємося, — ледь посміхнувся пан Картамиш.
Вони увійшли до кабінета майора, який підвівся їм назустріч.
— Добрий день, — привітався слідчий з паном Картамишем. — Прошу вибачити, що потурбували вас, пане Картамиш, але ми потребуємо вашої допомоги в одній справі.
— З радістю допоможу вам, — відповів пан Картамиш.
— Ви добре доїхали? — спитав Дементій.
— Так, дякую. Ваші колеги довезли мене і допомогли піднятися на третій поверх.
— Вони і додому вас відвезуть. Ви з ними вже познайомилися?
— Звичайно. Дуже приємні молоді люди.
— Тоді дозвольте ввести вас у курс справи. Прошу всіх сідати.
Дейкало і двоє підлеглих майора всілися на стільці попід стінкою. Візок пана Картамиша стояв навпроти столу Дементія.
Почувся легкий стукіт у двері.
— Прошу! — гукнув майор.
Двері прочинилися, і зайшов пан Козлов.
— Доброго дня, — привітався він з усіма відразу, а потім звернувся до майора: — Сподіваюся, я не запізнився?
— Ні, — відповів майор. — Ми саме збиралися розпочинати. Прошу, сідайте.
І Дементій почав оповідати:
— Десятого жовтня було вбито священика отця Юрія у провулку біля Бауманівської вулиці.
— Відверто кажучи, я вже чув цю історію, — повідомив пан Картамиш.