Чорний Загін
- Автор: Кук Глен Чарльз
- Серия: Хроніки Чорного загону #1
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Переводчик: ПоліГНОТ
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорний Загін». Краткое содержание книги:
Перша книга з класичної вже серії темного фентезі Хроніки Чорного загону.
Я спробував поправити йому настрій.
-- Вони самі напросилися, взявши зброю до рук.
-- Скільки часу це вже тягнеться, Док? – запитав він мене похмуро. – Здається, що цілу вічність, згоден? Ти хоча б пам’ятаєш час, коли не був солдатом? Навіщо все це? Що ми взагалі тут робимо? Ми постійно виграємо битви, однак Леді програє війну. Чому б просто не зав’язати з всім цим і не розійтися по хатах?
Частково він мав рацію. Від Форсберга ми постійно відступаємо, хоча й добре воюємо. Клин був наш, поки не втрутилися Перевертень і Кульгавий.
Під час останнього відступу ми наткнулися на базовий табір повстанців. Ми припускали, що це їхній головний тренувальний і збірний пункт в кампанії проти Нічного Жаху. На щастя, ми зауважили повстанців першими. Ми оточили табір і на світанку налетіли з диким гиканням. Значна чисельна перевага була на боці повстанців, проте вони майже не чинили опору. Більшість з них були зеленими добровольцями. Найбільше нас вразила присутність полку амазонок.
Звичайно, що ми чули про них. Кілька з них були на сході, біля Іржі, де бої значно затятіші й кривавіші. Однак це була наша перша зустріч. В наших хлопців з’явилося почуття зневаги до жінок-воїнів, хоча ті билися значно краще за своїх чоловіків.
В наш бік почав плинути дим. Хлопці підпалили казарми й штабні будинки.
-- Док, йди припильнуй, щоб ті бовдури не спалили ліс, -- пробурмотів Капітан.
Я встав, взяв свою торбу і побрів в напрямку галасу.
Повсюди валялися трупи. Йолопи почувалися у відносній безпеці. Вони не збудували частокіл і не викопали рів навколо табору. Тупість. Це перше, що потрібно зробити, навіть якщо впевнений, що на сто кілометрів навколо, немає жодного ворога. Тільки тоді будується дах над головою. Краще змокнути, ніж дати себе вбити.
Я повинен би вже звикнути до цього. Я провів у Загоні достатньо часу. І тепер це турбує мене не так сильно, як колись. Я прикрив бронею найбільш вразливі місця в своєму сумлінні. Та все одно намагаюся не бачити найгіршого.
Ви, ті хто прийшли після мене і шкрябаєте далі цей Літопис, вже зрозуміли, що я уникаю описувати всю правду про нашу банду мерзотників. Ви знаєте, що вони злі, жорстокі та темні. Вони справжні варвари, які втілюють в життя свої самі жорстокі фантазії. Їх стримує тільки присутність кількох порядних хлопців. Я не часто показую їх з цієї сторони, бо вони мої побратими, моя сім’я, а мене змалку навчили не обзиватися погано про родину. Вивчене з дитинства пам’ятається найдовше.
Ворон сміється, коли читає мої звіти.
-- Окозамилювання, -- ось як він їх називає та погрожує відібрати в мене Літопис і написати історію, як він її бачить.
Вдає з себе крутого. Насміхається з мене. А хто вештався по табору, перериваючи хлопцям забаву, як тільки вони починали когось катувати? За ким лазить десятирічна дівчинка на старому мулі? Не за Доком, брати і сестри. Не за Доком. Який з Дока романтик. Це прерогатива Капітана і Ворона.
Звісно, Ворон став найкращим другом Капітана. Сидять собі каменем, а між ними панує кам’яна тиша. Їм вистачає просто перебувати в товаристві один одного.
Елмо командував підпалювачами. Це були старші члени Загону, які вже заспокоїли свої скромні плотські бажання. Серед тих, хто й далі поневіряв жінками, переважали наші молоді прихвостні з регулярних військ.
Вони добре билися під Трояндами, проте повстанці виявилися сильнішими. Половина Кола Вісімнадцяти виступила там проти нас. На нашому боці були тільки Кульгавий і Перевертень. Та й то цих двоє витрачали більше часу намагаючись нашкодити один одному, ніж відбиваючи атаки Кола. В результаті цілковитий розгром. Найбільш принизлива поразка Леді за останнє десятиліття.
Коло, як правило, тримається разом. Вони не витрачають більше зусиль на сварки між собою, ніж на боротьбу з ворогом.
-- Ей! Док! – покликав Одноокий. – Приєднуйся до забави.
Він кинув палаючу головешку у відчинені двері казарми. Будівля відразу вибухнула. Важкі дубові віконниці злетіли з вікон. Язики полум’я охопили Одноокого. Він вискочив мов навіжений, заплутане волосся тліло під чудернацьким, крисатим брилем. Я повалив його на землю і почав гамселити брилем по волоссю.
-- Годі. Припини, -- гаркнув він. – Бачу, курва, це приносить тобі неабияке задоволення.
Не в змозі стримати посмішку, я допоміг йому встати.
-- Як ти?
-- Трохи підгорів, -- сказав він і напустив на себе той вдаваний, поважний вигляд, який приймають коти, після якоїсь особливо невдалої витівки. Мовляв: -- Саме це я й збирався вчудити.