Чорний Загін

Він поглянув на мене зі спокійним, позбавленим виразу обличчям. Він думав, що я підпишу свій вирок смерті, якщо ще раз опинюся під впливом Ока. Та вголос він цього не сказав.

-- Дякую, Док. Якщо буду в тих місцях, то погляну що там.

-- Ага. Готовий, Мовчун?

Мовчун кивнув.

-- Сонечко, йди сюди. – Я стиснув її в довгих, міцних обіймах. – Будь доброю до Ворона.

Я розстебнув амулет Одноокого і почепив їй на зап’ясті.

-- Він попередить, якщо поблизу з’явиться якийсь недружелюбний Поневолений, -- сказав я Ворону. – Не питай мене як, але амулет працює. Хай щастить.

-- Угу. – Ворон стояв і дивився, як ми сідали на коней, він досі не оговтався. Підняв непевно руку і опустив її.

-- Поїхали додому, -- сказав я Мовчуну. І ми поскакали геть.

Ніхто з нас не оглянувся.

Насправді цього всього не трапилося. Адже, хіба Ворон і його сирітка не загинули біля воріт Чарів?

Назад до Загону. Назад до роботи. Назад до розміреного плину літ. Назад до цього Літопису. Назад до страху.

Комета повернеться через тридцять сім років. Моє видіння було фальшивим. Так довго я не проживу. Чи проживу?