Щоденник війни зі свиньми

— Щодо цього, то жоден медик, свідомий власної відповідальності, не скаже вам напевне… — мовив той і лиховісно додав: — Але існують способи контролювати таку ситуацію. Безперечно, існують.

Аж тут Відалеві здалося, що колись він уже бачив лікаря Каделаґо — чи ще когось, хто всміхався, коли сумував, — чи, може, та зустріч йому наснилася.

Слідом за понурим Каделаґо друзі дійшли до ліфта.

— З цим типом ми не домовимося, — прошепотів Відаль Реєві.

— А як із ним розмовляти, коли ми ні бельмеса не тямимо в медицині? Розумієш, ми з іншого світу.

— На щастя.

«Чоловік живе собі, такий певний, — думав Відаль, — і навіть у розпал війни гадає, що лихо спіткає когось іншого, та щойно помре його друг (чи просто скажуть йому, буцім той може померти), як усе довкола робиться ірреальним». Усе змінювалося, неначе в театрі, коли кольоровий диск обертається перед прожектором. Сам лікар Каделаґо, ця невідповідність його слів та виразу, і голова, схожа на круглий гарбуз, у який ставлять запалену свічку, щоб вечорами лякати дітисьок, — усе здавалося фантасмагоричним. Відаль відчув, як занурюється в кошмар, а точніше — як ціле життя його вже віддавна стало кошмаром. «Але ж є Неліда», — нагадав він собі і трохи підбадьорився, та невдовзі його наздогнала думка: «Це ще хтозна». Тим часом знову заскімлив Данте, покинутий сам на сам зі своїми нудотними жалощами:

— Чого ми так довго? Чого не пішли одразу? Мені тут не подобається.

«Та він же старий», — подумав Відаль. Старіння набрало обертів, і мало що в Данте лишилося від колишнього Відалевого друга; останнім часом він перетворився на докучливе, вередливе створіння, якого терпиш побіля себе з вірності давнім звичкам.

— Вам усім уже виповнилося шістдесят? — запитав у ліфті Каделаґо.

— Мені ще ні, — миттю відповів дон Ісідро.

Вони вийшли на п’ятому поверсі. «Данте слушно каже, — знову подумав Відаль, — мені й самому тут не подобається. Як згадаю про ту свободу, яка лишилася там, назовні — аж страх бере, наче втратив її безповоротно».