Щоденник війни зі свиньми
- Автор: Биой Касарес Адольфо
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-542-1
- Переводчик: Анна Вовченко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Щоденник війни зі свиньми». Краткое содержание книги:
Роман Адольфо Бйой Касареса, одного з найважливіших письменників іспано-американської літератури, близького Борхесового друга та співавтора, — це історія війни між молодими та літніми людьми. Це ключ до розуміння, чим може бути сучасна спільнота, де межу між правом, насиллям і самознищенням можна переступити за один крок.
XLII
Відаль увімкнув світло, роззирнувся. Заглянув у спальню, квапливо обійшов усю квартиру. Мабуть, це жарт, не треба хвилюватися: Неліда зараз вийде зі сховку й обніме його. Проте невдовзі він усвідомив, що мусить змиритися з думкою, вірогідність якої щомиті зростала: дівчина не повернулася. Ситуація, сказав собі Відаль, не така й драматична; напевне, колись, дуже скоро — якщо в нього з Нелідою все складеться добре, — він і не згадає про сьогоднішню тривогу, але зараз із причин, яким він корився, не розуміючи їх, усе це було нестерпно. «Ні, я не залишу її з тим ресторанним цигикалом», — постановив Відаль.
Він вийшов із дому й рушив вулицею Ґватемала на північ, рішуче налаштований знайти Неліду й повернути її. Тепер не знати було ні втоми, ані зневіри, ні розпачу, ані старості.
Угледівши таксі, Відаль енергійно замахав рукою, щоб зупинити його. Сів у машину й звелів:
— Везіть мене на вулицю Тамеса. Там є такий «Салон Маґуента», знаєте?
Автомобіль зірвався з місця й помчав на великій швидкості; Відаля відкинуло на спинку сидіння.
— Знаю, сеньйоре, — мовив водій. — Це там танцюють. І правильно: війна закінчується, що ще лишається, як не розважатися.
— Ви так гадаєте? — запитав Відаль і жахнувся: «Як це я не помітив? Він молодий!» Уявив, як його викидають у Сан-Педріто, як він летить на бруківку й непритомніє від удару, і пошепки заблагав: «Тільки б не довелося починати все спочатку». — Вона вже давно закінчується, — байдуже промовив він уголос і, лютий сам на себе, додав: — Я втратив друга. Друга дитинства. Таких, як він, дуже мало на світі. Хай мені пояснять, чим прислужилася людству й злочинцям його загибель.
Машина їхала вулицею Ґуемеса до Пасіфіко. Відаль збагнув, що може не боятися.
— Я розумію ваші почуття, сеньйоре, — відповів таксист, — але, з усією повагою до вас, не можу не відзначити, що ви неправильно дивитеся на речі.
— Тобто?
— Якби люди рівняли добрі наслідки до страждань і руйнувань, то не було б ні революцій, ні воєн.
— Ми ж залізні, що нам до тих страждань, — обізвався Відаль і подумав: «Він, мабуть, із тих студентів, які підробляють, щоб сяк-так прожити». — Скажу вам більше: я не вірю в добрі наслідки цієї війни.
— Я теж.
— То що виходить?
— Не судіть про неї за результатами. Це протест.
— Я питаю, що поганого зробив мій друг Нестор?
— Нічого, сеньйоре. Але ж усе це не подобається ні вам, ні мені. І в цьому є винні.
— Хто саме?
— Ті, хто придумав цей світ.
— До чого ж тут старі?
— Вони уособлюють минуле. Молодь не йде вбивати славетних історичних діячів, героїв, просто тому, що ті вже померли.
У тоні, яким хлопчина вимовив слово «померли», дон Ісідро відчув неприязнь. «Я не буду заперечувати судження тільки тому, що воно належить ворогові», — подумав Відаль, і йому стало гірко: замість того, щоб спрямувати всю свою волю й рішучість на пошуки, він знову вплутується в безглузді балачки. Проте, якщо не вернути Неліди — тепер він ясно це зрозумів, — життя для нього скінчиться.
XLIII
«Салон Маґуента» — просторий, пофарбований здебільшого в колір вохри й оздоблений у єгипетському стилі зал — того вівторка був майже порожній. Із жовтих, прив’язаних дротом динаміків, повторюючись у монотонних варіаціях, лунала музика — часом ніжна, а часом тривожна. На велетенському помості танцювала одна-єдина парочка; решта троє-четверо відвідувачів сиділи за різними столиками. Відаль підійшов до бару, уже розуміючи, що Неліди тут немає.
Бармен розмовляв із якимсь товстуном — можливо, тутешнім працівником чи навіть господарем. Вони базікали собі, не звертаючи уваги ні на появу Відаля, ні на його промовисту поведінку. «Є ж тупаки на світі: бачать лиш те, що в них перед носом, ніби в шорах», — подумав той і відчув напад злості, проте згадав, що не може дозволити собі такої розкоші: адже для того, щоб відшукати Неліду, йому знадобиться допомога інших людей. Наприклад, оцих двох, котрі все так само безклопітно розмовляють.
— А з ансамблем «Ла традісьйон» про що ви домовились?
— Я вже тобі сказав.
— Вони не скандалили?
— З чого б це їм, нікчемам, скандалити? Хай ще самі нам доплатять, що ми пускаємо їх сюди грати. Уявляєш, яка це для них реклама?
— Але скажи мені, старий, на що вони живуть?
— Нам теж потрібно жити — от і нидіємо тут, упріваємо коло клієнтів і таць, не кажучи вже про їхні гітари. А їм, коли вже на те, самим до вподоби грати.