Щоденник війни зі свиньми

Жваво теревенячи, Відаль і Рей вийшли з пекарні й звернули ліворуч, на Сальґеро.

Данте дивився на них ображено, мов дитя, ладне от-от розплакатися, тоді підбіг до них, схопив за руку Рея й заскімлив:

— Чому ви не лишили мене вдома?

— Відчепися, — висмикнув руку Леандро, та потім уже спокійніше додав: — Ми йдемо до Аревало.

— Не кричи, будь ласка, на тебе дивляться люди, — торочив Данте.

— Я народився в Іспанії, — відповів Рей, — але це — моє місто.

— І що з того? — не вгавав Данте.

— Як це «що з того»? Я прожив у Буенос-Айресі довше, ніж ці випортки, і своїм домом не поступлюся.

— Молодець, — притакнув Відаль. — Добре, що ти готовий битися з хлопчаками, але чи не занадто ти легковірний? Не варто сваритися з Джимі через плітки Баламута.

— Знаєш, я коли чую слово «донос» — мені аж в очах темніє.

— А ти достеменно певен, — із притиском запитав Відаль, — що не піймався на гачок нової тактики молодіжних кіл — точніше, Баламутового небожа — посіяти між нами незгоду та чвари?

— Психологічна війна, — обізвався Данте.

— Не дурно кажеш, — погодився Рей, — але, так чи так, я донощика не пробачу.

— Невже ти собі гадаєш, — наполягав Відаль, — щоб за якісь пустопорожні обіцянки Джимі обмовив друга?

— Пустопорожні обіцянки? — перепитав Рей.

— Не конче було відпускати Джимі, щоб убити Аревало.

— Джимі здатен на все.

Боязко роззирнувшись, озвався Данте:

— Мене тривожить вигляд міста — усе як завжди, мовби нічого й не сталося.

— Тобі, щоб заспокоїтись, потрібна бійка, — підсумував Відаль.

— Учора тут була ціла битва, — запевнив Рей. — Коло готелю Віласеко. На нього напали перекинчики з Молодіжного комітету. Мій земляк, за підтримки незмінного Пако, тримав оборону. Коли поразка здавалася неминучою, прибула підмога з пудовими кулаками й голіруч відстояла твердиню.