Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
До машини сів ще хтось з патрулів і якась молода жінка — очевидно, родичка, але Памва її ніколи не бачив. Вони повільно виїжджали з неосвітлених і де-не-де перекопаних вуличок уздовж ріки. Памва мусив сидіти на підлозі. Через заднє вікно він побачив фари, а незабаром і силует поливалки на самому березі. Памва попросив зупинити автобусик швидкої допомоги, вискочив на дорогу, сказавши лікарці, що через годину буде на їхній станції — він і так не потрібний протягом тої години, і побіг до ріки, до поливалки. Спочатку вуличкою, потім широким і рівним кам’янистим берегом. Біжучи, намацав у кишені багато каштанів — цілий день він підбирав нащось каштани у різних місцях — тепер вони випадали на каміння. Водій поливалки набирав з ріки воду. У тому місці, де був опущений шланг, вода була ясно-сіра, бо там закінчувалася тінь від цистерни і починалася довга смуга, просвічена місяцем. Памва вліз до кабіни, водій налив йому кави з термоса. Вся кава пересякла смаком корка.
Вони поїхали в бік Памвиного будинку. Памва завжди брав на чергування кілька магнітофонних касет, щоб слухати музику разом з водієм їхньої бригади, чекаючи викликів. Тепер він вийняв одну і заклав її до магнітофону. Відразу ж почав співати Коен — це була та касета, котру мав залишити Анні — там, де ключі. Памва хотів перемінити на іншу, але водій спинив руку, і вони прослухали цілий цикл послань до Постума.
У Памвиних вікнах світилося. Балкон освітлювався зсередини і виглядав, як фрагмент сцени, приготовленої до вистави. Памва пішов додому, а поливалка поїхала дуже повільно, ледь зволожуючи купи листя — якби намочити дорогу, то зробився б лід. У квартирі було тихо. Лампа включена лише у ліжку, в кухні лежали Аннині речі, залишилися непомиті горнятка — Анна завжди пила наступну порцію кави чи чаю зі свіжого горнятка і складала їх перед собою на столі. Памва став на драбинку і заглянув до ліжка. Анна спала. Була майже добре накрита, але зовсім гола. Памва ледве примусив себе не роздягнутися і хоч на кілька хвилин не лягти біля неї. Він був переконаний в тому, що тоді вже не встав би, крізь химерний напівсон пильнуючи двох речей: чи є Анна і чи не пора вставати.
Памва виключив лампу, поклав таки записану касету на подушку, вийшов на балкон і запалив цілу велику газету. Вогонь зробив несподівано багато світла — Памва перестав бачити те, що опинилося за освітленням; він уявив собі, як дивно виглядає така пляма здалека, коли не видно ні окремих будинків, ні балконів, ні вікон і стає неможливим пов'язувати вогонь з конкретними структурами. Поливалка під’їхала під сам балкон, Памва трохи опустився на винограді, а потім зіскочив на бак. Вони дуже швидко доїхали до лікарні. Лише один раз мусили спинитися, бо просто по дорозі бігла велика зграя різних псів.
Памва взяв з дому досить багато горіхів; спеціально для того, щоб чимось зайняти свою бригаду і не мусити розмовляти, грати в шахи або карти. Але вони ще не вернулися. Тим часом телефоністка прийняла виклик, Памва забрав адресу і вийшов аж до воріт, переживаючи, що минають хвилини, Він хотів би бути тепер з Анною. Але бути в ній. Відчуваючи присутність — лише того себе, що в Анні, що сприймає її зсередини, і лиш тої Анни, що всередині, котру відчуває зсередини, відкинувши все інше. Він волів переживати рельєф, а не переміщення, монотонний доторк, а не якесь наростання.
Анна ж такого не визнавала. Вона мовчки вимагала переповнення, яке б межувало з надуживанням. Вона рисувала на своїм тілі складні схеми різнокольоровим чорнилом, за якими Памві слід було проходити по шкірі; витягувалася на фортепіано, сприймаючи внутрішніми органами вібрацію, особливо низьких октав; сповільнено нападала на Памву з палицею, якою він вправляв, і той мусив так само сповільнено оборонятися, придумувати якусь чудернацьку пластику навколо палиці; іноді висіли, тримаючись за перекладину, і давали собі раду без рук і без опори; брала до ліжка кошенят, обтиралася валеріановими краплями і цілком не соромилася того, що їх всіх разом досить багато; одного разу принесла величезний оберемок дуже пахучих квітів, порозставляла їх всюди, напхала до подушки — то було справді надзвичайно добре, але вони лиш випадково не померли. Памва згадав про ненаписану п’єсу. Подумав, що якби вміститися з Анною на фортепіано і ніяк її не стримувати, а самому стримувати звуки, то почув би справжній солористичний концерт (він, однак, не зміг би спровокувати Анну на таке, знаючи, що буде навмисно слухати).