Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
І Геллє.
Я рвонув двері й вискочив надвір, не криючись. Обігнув кут будинку й побачив рухливу тінь між деревами. Я заскочив зненацька того, хто ховався у тіні, і тепер невідомець намагався непомітно прослизнути вздовж живоплоту до садової хвіртки.
— Гей, ти! — крикнув я, кидаючись до нього, але послизнувся на мокрій траві.
Чоловік скористався шансом, щодуху помчав моріжком, та я швидко звівся на ноги й підрізав його на півдорозі до хвіртки, спритно збив на землю, ніби все життя грав в американський футбол. Чоловік застогнав, задихаючись під вагою мого тіла.
Я сів на нього верхи, притиснув обличчям до трави.
Чоловік жалібно заскимлів, і я трохи ослабив натиск, щоб він зміг повернути набік голову. Я спантеличено дивився на людину, якої ніколи раніше не бачив.
— Боляче, — простогнав він. — Ти, мабуть, зламав мені кілька ребер, бісовий сатано! Чортів кровопивцю! Дідьчий гівнюку!
На мене дивився відносно молодий парубійко. Марне, худе обличчя. Я зморщив носа, коли мені в ніздрі вдарив кислий запах немитого волосся й брудного одягу. Тіло піді мною здавалося сучкуватим. Цього чоловіка можна не боятися, подумав я. Сама шкіра й кості. Хіба божевільний, проте приблуда на божевільного не скидався. Може, з порушеною психікою, але не психопат.
— Я тебе відпущу, якщо сидітимеш тихо, чуєш? — сказав я. — Не вставай на ноги! Підведешся, скопаю на квасне ябко!
— Це ти можеш, старий цапе!
— Зрозумів, що я кажу? — і я знову притиснув його голову до землі, щоб він таки повірив у мою погрозу.
— Трясця твоїй матері! — простогнав він знову. — Добре, добре, я тихо сидітиму.
Я підхопився на ноги й відійшов на два кроки — достатня відстань, якби парубок захотів напасти. Та він і не думав нападати, поволі перевернувся на спину, сів, скоцюрбившись і обхопивши руками тулуб.
— Де лист? — запитав я.
— Що?
— Уже поклав його до скриньки?
Чоловік понуро глянув на мене.
— Про що ти балаболиш? Я скидаюся на поштаря? Хотів лише подивитися, як живуть такі бісові аферисти, як ти!
Тепер вже я ошелешено витріщався на нього.
— Мікаелю? Все нормально?
То була Сюнне, я зовсім про неї забув.
— Нормально! Я скоро прийду!
Я знову повернувся до непрошеного гостя на траві.
— Чому це я аферист?
Той сплюнув на землю.
— Аферист! Брехун! Шахрай!
Я вже знову засумнівався, чи не психопат до мене навідався.
— Як тебе звати?
Парубійко нерішуче мовчав.
— Кажи! Моя дружина викликала поліцію. Я можу їм зателефонувати й сказати, що то була фальшива тривога, або не телефонуватиму. Вибирай сам! Кажи ім’я!
— Адам, — глухо відповів він. — Адам Лід.
Минуло кілька секунд, перш ніж я розгублено міркував, звідки знаю ім’я. А потім до мене дійшло, хто й навіщо навідався до мене серед ночі.
— Ходімо на кухню, так буде ліпше, — сказав я.
— Що відбувається? — запитала Сюнне, зустрічаючи нас в коридорі. — Хто це?
— Не бійся... Це — Адам... Він просто невдоволений моєю роботою. Іди спати, Сюнне. Ми трохи побалакаємо.
— Точно? — Сюнне недовірливо примружилася.
— Абсолютно! Потім усе поясню.
Я заштовхав Адама на кухню і зачинив за нами двері, доки Сюнне не встигла запротестувати.
— Сідай! — звелів я. — Хочеш чогось? Може, кави?
Адам мовчки стенув плечем, скоса дивлячись на мене. Я налив води в електричний чайник.
— Ти вважаєш, ніби я обманом хочу позбавити тебе спадку? — запитав я, чекаючи, доки закипить вода.
— Я знаю, так воно і є, дідьчий чортяко...
— Припини лаятися у мене вдома. До того ж, ти помиляєшся. Усе, що я зробив, склав заповіт на прохання твоєї тітки.
Я насипав у горня розчинної кави, налив доверху окропу й простягнув Адамові.
Він взяв каву тремтячими, мов у старця руками.
— Навіщо їй це було? Ми ж мали з нею добрі стосунки?
— Барбара любила тебе, але ти наркоман, Адаме. Залежний від героїну. Такі, як ти, ніколи не мають добрих стосунків з родиною. Родичів виснажує страх і тривога, брехня і постійне виканючування грошей.
— Я нечасто просив грошей, — бурчливим тоном мовив Адам. — Але ж у тітки Барбари купа тих грошей. З усієї родини вона має лиш мене.
— Мала...
— Що?
— З усієї родини вона мала лиш тебе... Барбара мертва.
— Ну, ось, бачте... — Адам ніби хотів підкреслити саме це. — Вона мертва, а ви намагаєтеся обманом позбавити мене спадку. Гроші — мої, щоб ви там не казали.
Я зітхнув.
— Твоя правда. Спадок належить тобі. Я не встиг виконати прохання твоєї тітки. Заповіту вона не підписала, тож він не чинний.
— Вони кажуть, що оскаржать моє право в суді.
Адам Лід сидів, похилившись уперед і притиснувши одну руку до тулуба. Може, я, справді, зламав йому ребро. Він раз по раз облизував губи, і при цьому нервовий тік щоразу пробігав одним боком його обличчя. На нього боляче було дивитися: багаторічне зловживання наркотиками призвело до інтелектуальної і моральної деградації, та якщо Адамові понад усе хотілося позбавити себе життя дурманними оргіями, то це його справа. І нічия більше. Добре й погано — не завжди співвідносні поняття в юриспруденції.
— Я не маю до цього ніякого стосунку, — сказав я з притиском. — І жодний норвезький суд не визнає чинності заповіту твоєї тітки, Адаме.
Парубійко розгублено дивився на мене.
— Чому ж тоді... що...
— Слухай, я розкажу тобі, як ми вчинимо.
Розділ 59
— Співчуваю з приводу смерті Гєллє Мьорк, — сказав Сонцесяйний. — Я знаю, ти був небайдужий до неї.
— Так, небайдужий.
А що було ще казати?
— Прикро... І прикро, що знайти її тіло випало саме тобі. За роки роботи в поліції я надивився на трупів — убивства, самовбивства, нещасні випадки. Тіла, знайдені через тижні після смерті. Не кажу вже про потопельників, які довго пролежали в воді, ці трупи найстрашніші, — він похмуро втупився невидючим поглядом поперед себе, ніби гортав каталог жахітливих спогадів. — Усі трупи, зрештою, страшне видовище. До цього ніколи не звикаєш.
— Якщо ти так намагаєшся мене втішити, то не певний, чи тобі вдасться.
Сонцесяйний мовчки повів плечем.
— Я хотів лише сказати, що розумію, як тобі важко.
— Дякую!
Я підняв до нього кухоль пива, зворушений його несподіваною співчутливістю.
— А Мардала, на жаль, знову випускають на волю, — додав він і відразу став самим собою.
— Юсеф Мардал не вбивав Геллє Мьорк, Карле Петтере. І Барбару Блобмерґ не вбивав. Якби я не знайшов Геллє, він так би й сидів у тюрмі.
— Так, це вже завершена справа, — кивнув Карл Петтер.
— Можливо.
— Хай і не вбивав, але зґвалтував.
Я промовчав.
— І Барбару Бломберґ зґвалтував, — вів далі Сонцесяйний.
— Можливо, та хтозна.
Сонцесяйний сумно глянув на мене.
— Господи, Мікаелю, ми ж не в суді! Звісно ж, зґвалтував! То було лишень питання часу, коли він зґвалтував би знову. Завжди так!
Я зателефонував і запросив Сонцесяйного на пиво не задля суперечки, але мав би її передбачити. Злочин і кара — лише тут перетинається наше життя і наш досвід. Поза цим вузьким колом у нас не так вже й багато спільного.
— Як, до речі, справи з... — почав я і замовк.
Сонцесяйний зиркнув на мене трохи здивовано.
— Про що ти?
— Оце, що ти тільки-но сказав... Що ти мав на увазі?
— Про те, що ми не в суді? Лише...
— Ні, не це. Мовляв, тільки питання часу, коли він зґвалтує знову? Що ти мав на увазі? Не бачу сенсу. Він раніше нікого не ґвалтував.
— Як ні! Звичайно, ґвалтував.
Я похитав головою.
— Ні, я знав би. У його послужному списку таких злочинів не було, гарантую.
— Його тоді не засудили. Справу відразу закрили. Проте це не означає, що злочину не було.