Якщо кров тече [UK]

Чак відчуває початок знайомого головного болю, котрий, як він знає, набере особливої сили десь о дев’я­тій, але справедливість юнака все одно змушує його всміхнутися.

— Гаразд. Мені воно не треба, але, мабуть, я таки заслужив. — Він простягає руку й плескає Дженіс по щоці, як колись плескав бруднороту молодшу сестру гіта­риста. — Як і ви, юна пані.

— Де ви навчилися так танцювати? — спитав Чака Джаред.

— Ну, на позакласних заняттях, що називалися «Круть і верть» у середній школі, але найкращі рухи мені показала моя бабця.

— А ти? — питає він у Дженіс.

— Майже там само, — каже вона і шаріється. — На дискотеках у школі. А ти де набрався?

— Сам навчився. Як і ви, — каже він Чаку. — Ви й самі були супер, дядьку, але киця додала цілого нового виміру. Ви розумієте, що ми можемо заробляти цим на життя? Я справді думаю, що ми можемо виступами на вулиці прокласти собі дорогу до слави й багатства.

На одну дику мить Чак справді зважує це і бачить, що дівчина робить те саме. Не серйозно, а ніби приміряючи якусь мрію або альтернативне життя. Таке, де ти професійний бейсболіст, або спинаєшся на Еверест, або співаєш дуетом з Брюсом Спрінгстіном на стадіонному концерті. Тоді Чак знову сміється й хитає головою. І дівчина сміється, кладучи свою третину до сумочки.

— Насправді, це повністю завдяки вам, — сказав Джаред Чакові. — Як ви зупинилися переді мною? І через що почали рухатися?

Чак обдумує це, а тоді знизує плечима. Він міг би сказати, що думав про свій старий аматорський гурт «Ретри» і про те, як йому подобалося танцювати через усю сцену під час інструментальних уривків, викаблучуватися, махати мікрофонною стійкою між ногами, але це не воно. Та й справді, чи танцював він колись із такою живістю й свободою, навіть підлітком, молодим і гнучким, коли не мав нападів головного болю і чого втрачати?

— То були якісь чари, — каже Дженіс. Вона хихоче. Не очікувала сьогодні від себе такого звуку. Плачу — так. Хихотіння — ні. — Може, з твого капелюха.

Повернувся Мак.

— Джарику, треба котитися, бо інакше витратиш свою долю на те, щоб сплатити мій штраф за паркінг.

Джаред підводиться.

— Ви двоє точно не хочете різко змінити свої кар’є­ри? Ми можемо виступати в цьому місті від Бікон-Гілла до Роксбері. Зробимо собі добре ім’я.

— Мені завтра треба на конференцію, — каже Чак. — Я в суботу лечу додому. На мене чекають жінка і син.

— А я не можу робити це сама, — каже усміхнена Дженіс. — Буду наче Джинджер без Фреда.