Алтин-толобас
- Автор: Акунин Борис Чхартишвили
- Серия: Пригоди Ніколаса Фандоріна #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2176-7
- Переводчик: Виктор Сергеевич Бойко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Алтин-толобас». Краткое содержание книги:
Магістр Ніколас Фандорін із «туманного Альбіону», відчувши поклик вітчизни не лише фібрами душі, а ще й унаслідок прочитання листа свого пращура до нащадків, одважується вирушити на пошуки легендарної Лібереї, так званої «бібліотеки Івана Грозного».
Середньовіччя з тортурами та забобонами, романтика жорстких реалій на зламі тисячоліть зіштовхують молодого вченого віч-на-віч із чиновником і кілером, колишнім «благородним» злочинцем і відчайдушною журналісткою, радником британського посольства й одразу кількома службами безпеки…
Події сьогодення та давнини, тісно переплітаючись між собою, створюють химерний калейдоскоп такої насиченості, що до кінця роману читач перебуває в очікуванні все нових і нових відкриттів, останнє з яких іще попереду.
Від потрясінь, пізнього часу та жорсткого ложа воля магістра ослабла, і його нестримно понесло у вічний вир — пхатися з порадами:
— Я не знаю, Алтин, до чого ти доберешся в цій химерній історії, та справа явно пахне сенсацією. Відомий банкір, який утримує загін бойовиків, професійний убивця, лох-англієць. Коли ми з тобою в усьому цьому розберемося, ти мусиш піти до шеф-редактора і сказати: «Хочете справжню бомбу? Карколомний матеріал, про який кричатимуть по всіх телеканалах? Є такий матеріал. Тільки писатиму я сама, без усяких райтерів. А якщо ні — до побачення, надрукую в іншому журналі». Вибач за безтактність, Алтин, але, судячи з твоєї квартири й машини, платять тобі в «Телескопі» небагато, так що втрачати особливо нічого. Ти лише натякни шефові, що це за матеріал. Ти просто не залишиш йому вибору! Він буде ідіотом, якщо відмовиться. Лохом!
Поліз із непроханою порадою і отримав по носі, як і заслуговував.
— Котись ти в Лох-Несс зі своїми порадами, — огризнулась Алтин Мамаєва, й на цьому розмова урвалась.
Прокинувся він од неголосного, але пронизливого звуку, походження котрого було незрозумілим, зате зміст очевидним — трапилося щось тривожне.
Ніколас розплющив очі, підвівся на столі (тіло, незважаючи на всі підстилки, отерпло й задерев'яніло), побачив порожнє ліжко, освітлене ранковим сонцем, і тільки тепер, заднім числом здогадався: це скрикнула Алтин.
Така емоційність була настільки не в характері маленької журналістки, що з Фандоріна миттю сон як рукою зняло.
— Алтин! — погукав він, зіскочив на підлогу й кинувся з кімнати в коридорчик.
Одягнена в рожеву піжаму Алтин обернулась. Яскравий промінь, який проникав із кухні, висвітлив прим'яту щоку. За спиною дівчини, в передпокої, густіла сутінь.
— Спокійно, — сказала Алтин напруженим голосом. — Тільки без англійського темпераменту, добре?
Вона тут же стулила губи, очі ж, навпаки, розплющила широко-широко, й вони раптом здалися Фандоріну дуже красивими.
Він побачив свою покровительку ніби вперше, до того ж з'ясувалося, що вона вельми навіть нічогенька — щоправда, не виключено, що тут відіграв свою роль і сонячний німб, од якого волосся поблискувало променистими іскорками. «Якби вона хоча б зрідка всміхалася, — подумав Ніколас, — її можна було б назвати гарненькою». З відомої причини йому ніколи не подобалися жінки маленького зросту — вони ніби належали до іншого біологічного виду. Як можна відчувати певний інтерес до істоти, котра, стоячи на повний зріст, ледве сягає маківкою твоєї діафрагми?
Тут Ніколас помітив, що Алтин показує рукою в напівтемний передпокій, прослідкував за напрямком пальця й одразу забув про дрібниці.
— Твій? — неприродно тихим голосом запитала вона.
Перед вхідними дверима вималювався якийсь прямокутник. Фандорін скрикнув — і значно голосніше, ніж до цього Алтин. Кейс! Кинувся до валізки, схопив. Його «самсонайт», поза всяким сумнівом! Що за мана? Господиня потягла ручку дверей, і ті з тихим скрипом відчинилися.
— Я їх учора замикала! — тремтячим голосом повідомила Алтин. — Чудово пам'ятаю. На два оберти!
Швидко зачинила двері, гарячково крутнула ключ і навісила ланцюжок.
Фандорін на витягнутих руках — обережно, ніби повну по вінця чашу, — поніс кейс на кухню. Перед тим, як відкрити, замружився.
Усе було на місці. Ноутбук, телефон, сканер, документи, портмоне. А лист?!
Слава Богу, ось він. Там же, де лежав, — у конверті. Таке відчуття, що кейс не відкривали або ж, в усякому разі, ні до чого не торкалися.
Хоча ні — й відкривали, й торкалися. До шкіряного пенальчика для ручок було приклеєно папірця. На ньому розгонисто накалякано кульковою ручкою: «Міль пардон, Колянич».
— В якому розумінні? — прошепотів Ніколас. — Нічого не доберу.
— Отримав свою реліквію? — запитала Алтин.
Вона намагалася триматись упевнено, хоча зуби в неї все ще цокотіли.
— Взагалі контекст прочитується, — заявила журналістка. — Люди Coco знайшли-таки Каеспешника й розібралися з ним по-своєму. А твоє майно повернули тобі. Як вони докопалися до нас і як відчинили двері — ось у чому питання. Хоча що їх відчиняти — замок паршивий, відмикається нігтем. Давно збираюся поміняти. Ні, головна фішка в іншому. Чого раптом така про тебе турбота? — Вона зморщила лоб, подивилася на валізку і несподівано клацнула пальцями: — Оп-ля!