Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Треба нагадати, що в епоху середньовічних визвольних воєн у більшості європейських країн релігія ставала ідеологічним підложжям національного визволення. Для українців православна християнська віра, яку тіснив католицизм, також перетворилась у могутню ідейну силу, вона ставала знаменом визвольної боротьби.
За чверть століття після Берестейської церковної унії в Україні багато православних церков було зачинено або перетворено в уніатські храми. Таке ж становище склалось і в Києві. Тут усі православні церкви, навіть Софійський собор, були передані до рук уніатських священиків. Православним центром лишалася тільки Печерська лавра. Крім того, від часу запровадження Берестейської унії чимало вищих православних ієрархів померло, а на їхні місця були наставлені представники уніатства. Таким чином українське православ’я опинилось під загрозою зникнення. Наступ же на православну церкву в цій ситуації був рівнозначний наступу на українську культуру і націю. Ось чому діяльність Сагайдачного з відновлення вищої ієрархії православної церкви в Україні мала величезний патріотичний резонанс.
У 1620 р. гетьман таємно запрошує до Києва Єрусалимського патріарха Феофана, що добирався до Москви, він таємно висвятив на київського православного митрополита відомого письменника і богослова Іова Борецького, а також шістьох єпископів на вільні єпархії. Причому, в цій акції участь взяли софійський митрополит Неофіт з Болгарії та єпископ страгонський Авраам, які на той час перебували в Києві. Це була величезна подія в об’єднанні визвольних сил українців. У такий спосіб гетьман Сагайдачний з’єднав три напрямки українського визвольного руху: козацтво і його збройну силу, культурно–освітній рух і рух церковний. Це й створило передумови визвольної боротьби українського народу в середині XVII ст.
Як же поставився до цієї відважної історичної акції польський уряд і, зокрема, “король–єзуїт” Сигізмунд III?
Польська держава змушена була проковтнути цю гірку для неї пігулку: вона в цей момент, після Цецорської битви, опинилась віч–на–віч із агресивною Османською імперією. Тому король змушений був не сваритись із козаками, а навпаки, просити їхнього гетьмана приєднатися до польської армії. Сагайдачний виносить це питання на обговорення козацької ради. І треба віддати належне мудрості й політичній зрілості козацтва: козаки розуміли, що турецька неволя є більшою небезпекою для українців, подолати її можна спільно і зробити це треба насамперед. Вони вирішили допомогти польській армії в боротьбі проти турецької агресії. Так готувалася відома Хотинська битва.
Вона відбулася восени 1621 року. У цій битві козацьке військо на чолі з гетьманом Сагайдачним відіграло провідну роль. Як свідчать усі польські мемуаристи, козаки взяли на себе основний тягар битви, яка тривала понад місяць. Гетьман Сагайдачний, писав козацький літописець, “… всі ті воєнні тягості ніс на собі, а також в усьому давав раду. Як він радив, на те погоджувались їх милість пан гетьман коронний (гетьман Ходкевич.— Авт.) і королевич його милість (королевич Владислав був головним командувачем усіх військ. — Авт.)”. Апольський полководець Якуб Собєський записав про Сагайдачного: “Це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив життям, у битві — перший, у відступі — останній, проворний, діяльний…” Королевич Владислав тоді ж подарував Сагайдачному шаблю, руків’я якої було всіяне коштовним камінням. Ця шабля довгий час зберігалася у Вавельському замку у Кракові.
Битва завершилась Хотинським миром, за яким Польща мусила платити Туреччині щорічно податок, який вона з часом не сплачувала. За цим миром польський уряд мав суворо контролювати козацьке військо, що так дошкуляло туркам. Вони вимагали тут же роззброїти козаків. Але Сагайдачний ще до завершення переговорів вивів своє військо на Січ. Отже, польський уряд використав збройну силу козацької армії, але одразу же хотів її знищити: козаки заважали і Польщі й Туреччині. Розпочалася блокада Запорожжя з боку польського уряду.
Невдоволення політикою польської держави ще більше збурювало запорозьких козаків.
Сагайдачний під Хотином був поранений отруєною стрілою і наступного року помер у Братському Богоявленському монастирі в Києві. Перед смертю він взявся за перо, писав до короля Сигізмунда листи, в яких вимагав знищити кріпацтво, що постало на українській землі. Доки козаки відстоювали незалежність Польської держави, писав гетьман, польське панство покріпачило їхні сім’ї. Сигізмунд же дякував Сагайдачному, що допоміг відбитися від зазіхань турків, обдаровував козацтво, прислав для війська малинові прапори — корогви, як тоді говорили, для гетьмана прислав коштовні прикраси на груди — золоті ланцюжки на знак подяки. Але Сагайдачного не можна було прикувати до королівського трону ніякими ланцюгами. Він із гнівом писав королеві нові листи й вимагав скасувати кріпацьку неволю, але 22 квітня 1622 р. Сагайдачний помер.