Балакучий пакунок

Невдовзі Дездемона знову виринула біля човна, а з нею ще вісім русалок приблизно її віку і комплекції. Одні з них мали пшеничні кучері, як у Дездемони, в інших було червоне волосся, а ще деякі, від природи, очевидно, біляві, перефарбувалися в яскраво-синій колір.

— Юні панночки, — промовила Дездемона глибоким хрипкуватим голосом, — я знаю, ви погодитеся, що для нас велика честь приймати у себе гостей, чиє високе походження не поступається нашому. Я впевнена, що промовлятиму й від вашого імені, коли скажу «Ласкаво просимо!» освіченому і шляхетному товариству панни Пенелопи з її кузенами, лордами і так далі, і таке інше.

— Агов! — озвався зненацька Етельред, — а коли згадають про мене?

— Про тебе? А до чого тут ти? — здивувалася Дездемона.

— Як це до чого? Я — польський граф, щоб ви знали! — проголосив Етельред. — Мій родовід бере початок зі старовинної прославленої графської сім’ї, це вам не абищо.

— Ти? — засумнівалася Дездемона. — Щось ти не дуже схожий на графа.

— Це не дивно, — відповів Етельред. — Мене підмінили в колисці, уявляєте?

— Пробач, будь ласка, — сказала Дездемона, але ти розмовляєш зовсім не так, як личить графові.

— Це тому, що мене врятувала і виховала як свого сина одна старенька пані, — пояснив Етельред. — Вона була вбога, розумієте, не могла дати мені належної освіти і виховання.

— Чарівно, це просто чарівно, — вигукнула недовірливо Дездемона. — Колись ти мені про це неодмінно розповіси докладно. А зараз, мої юні панночки, пора рятувати цей аристократичний екіпаж. Взялися — всі разом: раз-два, потягли!

Проявляючи значно більшу спритність, ніж хтось би міг сподіватися від таких тлустих русалок, восьмеро подружок Дездемони взялися серпами розчищати прохід серед водоростей, тимчасом як сама Дездемона підпливла до корми, вперлася в неї потужними плечима і руками і, працюючи хвостом, ніби двигуном, попхала човен уперед, не припиняючи ні на мить милої бесіди.

— Коли я була ще зовсім юна, — розповідала вона Пенелопі, — ще до того, як ми переселилися в Міфологію, я, бувало, багато часу проводила в морі поблизу Брайтона.

— Брайтона? — спитав Пітер. — Ми із Саймоном минулого року провели там літні канікули.

— Справді? — вигукнула Дездемона. — Чудова місцинка. І завжди там публіка вищого класу, якщо ви розумієте, про що я. Знаєте, моя тітонька по батьковій лінії розповідала, що якось вона плавала там, і раптом… — ви б ніколи не вгадали, хто вийшов із купальної кабінки…

— Хто? — не стримався Саймон.

— Король Георг Четвертий! — відповіла Дездемона. — Так-так, Його Королівська Величність власною персоною. Він був у прекрасному смугастому купальному костюмі, як розповідала тітонька, а ще на ньому був вовняний капелюх, що оберігав від води його королівську голову, хай Господь її благословить, і пляжні сандалі на його королівських ногах, щоб часом не поранитись об каміння. І ось, тільки-но він зайшов у воду по пояс, як раптом загубив свою сандалію. Там таке зчинилося, що важко собі уявити, розповідала тітонька. Король Георг кричить, верещить, усі слуги і придворні як були — у звичайних костюмах — пірнають, як божевільні, щоб виловити сандалію.