Іван Сила на прізвисько «Кротон»

— Бери телефон!.. — пробулькотів Палічек, невдоволено косуючи на Івана.

— Сила взяв трубку. Якийсь незнайомий жіночий голос вітав його з учорашньою перемогою. Що то — жарти? Ні, ні, його серйозно поздоровляють продавці того магазину, де купив собі гирю, бо не раз бачили, що не розлучається з нею і в трамваї. Звідки довідалися? З газети. Там точна адреса. Навіть номер службового телефону записаний.

Поки Іван дякував по телефону за вітання, помічник Палічека згрібав на столі у копичку якісь папірці.

— Ми раді за вас, пане Сіло, — почав той. — Дуже раді, — сказав монотонно, тичучи папірці Іванові до рук. — То ваше…

«Телеграмами поздоровляють… Не мають, куди гроші тринькати. Забавляються. А дехто не має на кусень хліба…».

Надвечір’я чистило свої чорні задимлені крила промінцями сонця, що перестоювало над будинками, гейби чекало на перепустку, що може займати постійне місце на ночівлю. Збоку, десь від німецької чи австрійської границі, на Чехію зазирали хмари — надуті, з червоними, аж бурими вилицями. Сонце нехотя дрімало над ними і просувало свою голову у м’які перини-подушки, вибиті через день альпійськими вітрами.

— А тепер я запрошую на пиво, — сказав Іван, одержавши в резиденції нинішню платню.

— За ті гроші хіба зельтерської вип’єш! — пожартував хтось.

— Усі складемося, — запропонував Горінек, що вже був напоготові.

Почалися шепоти, а дехто навіть відпрошувався.

— Або всі, або — ані єден! — відрубав Сила.

Аби не дратувати Івана у такий святочний день, пішли гуртом. Бо парубок ще може образитися.

Зайняли майже весь вагончик трамваю. Іван за звичкою стояв.

Пригуркотіли до ресторану «Слован».

— Чи не задумав ти завернути сюди? — кивнув на освітлений будинок Порубка-Старий.

— Задумав, — відповів Іван.

— Та там з нас здеруть до нитки!

— Ліпше десь на вулиці вип’ємо…

— І дешевше, і не по-панськи — коло Бріхтерового возика.

— Я запросив, я й буду платити!.. — не здавався Сила.

У великому залі ресторану менше було відвідувачів, бо сьогодні понеділок. Та й у такі дні тут не дуже товпляться. Високі ціни на напої та стравування не дозволяли заходити сюди навіть дрібним урядовцям-чиновникам, котрі завше мали більшу платню за робітників. Жвавіше нині у кав’ярні. Хоч після війни у ній ще не зварили жодної чашечки кави, зате пиво чопували з трьох краників. Висушувалося воно щоденно з десяти-п’ятнадцяти столітровок.

Не встигли порозсідатися, як надійшов молодий кельнер-офіціант з білою севеткою в руках і попільничкою. Взяв із-за вуха олівець і чекав на замовлення. Гей, не так він поводиться, коли якісь вельможі сідають за його столи!

— Прошу вас, недогарки гасіть у попільничці, — виспівав, коли побачив, що Горінек запалив цигарку.

Сила зазлився. Поманив пальцем кельнера до себе і тихо сказав йому на вухо, але так, аби всі почули:

— Ти думаєш, хлопчику, що ми в хліві народилися? Придержи таку думку при собі і ніколи більше не смій випускати її на волю! Бо власні зуби не дуже приємно збирати з землі…