Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.
- Автор: Антология, Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-6585-8, 978-966-03-6586-5
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.». Краткое содержание книги:
Ян Томаш Юзефович
(1663–1729)
Народився у родині багатого міщанина у Львові. Його предки були видатними постатями в історії Львова.
Вихованець і викладач Ягеллонського університету в Кракові, канонікримо-католицької капітули у Львові. Автор латинської хроніки «Зауваження про життя львівських архиєпископів», яка містить відомості про події в Україні, зокрема у Львові.
У 1704 p., після захоплення Львова Карлом XII, Юзефович небезуспішно виконував дипломатичну і посередницьку місії. Уривки з хроніки перекладені з польської і опрацьовані укладачем.
Образа дзвону
Під 1659 роком Томаш Юзефович записав таку історію.
Якось польська перекупка, почувши, як дзвонить великий дзвін Успенської церкви, якого в народі називали Кирило, сказала українській перекупці:
– О, як же грубо звучить ваш Серило!
Українка сприйняла те, як вона обізвала її дзвін, за особисту образу і собі збештала польку, вигукнувши:
– Якщо наш дзвін Серило, то ваш кафедральний Гаврило!
Слово по слові перекупки добряче пересварилися і врешті-решт постали перед судом.
Суддею на той час був консул Варфоломій Зиморович, який, вислухавши сварку обох жінок, видав такий вирок, звертаючись до польки:
– Слухай, жінко, щоб ти ніколи не важилася давати такого легковажного назвиська такому великому дзвонові, а під карою штрафу завше додавай титул «Пан Серило дзвонить!»
Почувши цей вирок, полька розсміялася, а українка втішилася так, мовби виграла справу.
Навіть духи покійних єпископів молилися за Львів
Вже кілька місяців 1648 року Львів жив у тривозі й чеканні облоги. А одного теплого вересневого дня примчали до Львова на змилених конях обшарпані, в пилюзі вояки, розбиті під Пилявцями. Незабаром за ними з'явилися й біженці. Місто наповнилося жіночим плачем, жидівським лементом і галасом збіглих вояків.
Усі церкви стояли відкриті навстіж денно і нощно, священики на зміну правили служби Господні. Побожні міщани цілі ночі проводили у молитвах, а коли з першими променями сонця втомлені шукали спочинку, то місце поснулих людей займали духи.
Якогось ранку на останній сходинці великого вівтаря у катедрі люди побачили трьох єпископів у святих плащах та шапках-інфулах на головах. Єпископи правили службу і просили Господа відвернути від міста лихо. А коли кількоро міщан захотіли зблизька придивитися до них, святі отці враз позникали.
А іншого дня на світанку з'явився в катедрі львівський єпископ Гроховський, що вмер був чотири роки тому, і теж усі бачили, як він молився за Львів.
Петро Алабін
(1824–1896)
У книзі «Чотири війни. Похідні записки» (1888) з великою симпатією описує галичан, яких він побачив, беручи участь в поході російської армії, що йшла придушувати революцію в Угорщині. П. Алабін згодом став відомим російським державним і громадським діячем, військовим письменником і журналістом.
Переклав укладач.
Галіція
1 травня 1849 р. через Волочиську митницю ми вступили в Австрію.
Багато хто з нас сподівався зустріти тут безліч предметів, які своїми різкими особливостями приємно урізноманітнили б наше трудове життя. Але край, через який ми йшли, був мовби продовженням Поділля і цілковито на нього схожим. Ті ж красиві краєвиди, ті ж плодоносні долини, грайливо прорізані відрогами Карпатського хребта і струмками, що мальовничо звиваються квітучими галявинами, вкритими надзвичайно буйною рослинністю і облямованими густими хащами кущів або перелісками різноманітних листяних дерев. І тут ті ж хати, що яскраво виблискують своєю білизною в тіні густих садів черешень і слив, що й у нас, на Поділлі; той же одяг чоловіків і жінок; та ж мова, традиції, звичаї, що й у подільського простолюду; те ж уніатське віросповідання, якого були змушені дотримуватися і жителі Поділля до незабутньої пори возз'єднання їх з нашою церквою.
Жителі міст, містечок, сіл збігалися натовпами дивитися на нас. Що глибше проникали ми в Галіцію, то привітніше зустрічали нас не лише селяни, але й інтелігенція. Офіцерів у Галіції оточували такою увагою, що ця привітна гостинність ставала іноді нам тягарем. Міщани один поперед одного просили нас до себе на квартиру, – явище, до якого нас зовсім не привчили походи по вітчизняних містах; у менш-більш заможного хазяїна офіцер знаходив приготовану для нього найкращу кімнату, свіжу воду, зручне ліжко, каву, закуску, а за чаєм товариство порядних людей, миле і, нерідко, дуже добірне.